Евгения Кононенко - Останнє бажання

Мало не щодня у другій половині дня Іван Івак приходить сюди і сидить допізна. Син Валерій вже давно мешкає за кордоном, іноді телефонує додому. А дочка Ірина, «Іра-квартира», живе з чоловіком і сином у батьківській квартирі, заради захоплення якої її покликали до життя. Її хрещеною матір'ю є наша колишня комунальна сусідка Ірина Василівна, яка в прямому сенсі поступилася місцем нашій дочці.

Чи тривожать Ірину Бурко з роду Іваків привиди минулого, які житимуть у сірому будинку столичного середмістя, поки він стоятиме? Схоже, що не тривожать. Її турбують інші житейські проблеми, а не давні драми її батьків. Авторське право її батька-письменника також мало цікавить Ірину Бурко. Її батько, зрештою, не Булгаков.

Коли життя Країни Рад почало стрімко мінятися, але сама Країна ще існувала, Іванові передали працю американського славіста, який проаналізував його «Ката» і дійшов висновку, що автор написав його не від бажання вислужитися перед істеблішментом Країни Рад, а щоби насміятися з нього. Тобто розгадав його задум. Івакові стало приємно. Але він почав читати далі й вичитав десь таке, що автор «Ката», напевне, сам не був задіяний у репресіях ні як жертва, ні як кат, оскільки реалії його тексту не відповідають страшній дійсності, про яку світ довідався із валу документальної літератури часів перебудови. Американський дослідник писав так упевнено, так переконливо, аж хотілося прочитати оповідання Івана Івака «Кат» і познайомитися з автором. Іван забрав сюди, на роботу, цей американський часопис, іноді гортає його.

Іван мріє зустріти Віру ще бодай раз. Вона допомогла би йому дописати його книгу. Був час, коли вона завжди з’являлась, тільки-но Іван подумки її кликав. Але ось уже двадцять років не з’являється. А чи була вона насправді? Він не знає її прізвища і не має від неї жодного матеріального артефакту на пам’ять.

Але то вона подарувала Іванові платівку Мільви, яку він знову ставить на програвач. Звучить «Циганська скрипка», під яку списано стільки сторінок у цьому зошиті. Але ось настав день, коли Іван зайшов у глухий кут, не знаючи, як продовжити свою книгу. Здається, лише Віра з давно зруйнованого особнячка на Овруцькій могла витягти його з чорторию. Люди, про яких багато думаєш, неодмінно зустрічаються. Але Віри нема. Віро, де ти?

Та замість Віри Іван несподівано зустрів іншу людину зі свого минулого, і ця зустріч розв'язала вузли тих магічних мотузок, які стримували Івана у написанні чи не головної сторінки його спогадів.

Іван повертається додому дуже пізно не лише тому, що полюбляє працювати вночі, а ще й тому, що його кабінетом увечері іноді користуються чи внук Михась, чи зять Микола. Не раз він повертався до своєї кімнати, і хтось із них неохоче вставав з-за столу. То тепер Іван повертається, коли вони вже напевне йдуть спати. Але вранці, коли їх нема, Іван, бува, ненадовго присяде за свій домашній письмовий стіл перед тим, як іти на роботу. Микола, який тоді працював журналістом, іноді лишав на столі в його кабінеті свої папери, серед яких були й візитки тих людей, з якими він контактував у своїй роботі. Іван міг машинально взяти в руки котрусь із тих візиток. І тут йому трапилась одна, яка вразила його настільки, що він зосереджено перечитував її текст чи не годину, і все одно не міг уторопати сенсу зрозумілих слів, неймовірних у своєму поєднанні:

Іван спершу хотів спитати Миколу, що то за організація, що він знає про неї, хто йому дав візитку. Але потім мовчки списав телефони з візитки на папірець. І наступного дня пішов у видавництво та набрав один із них зі свого робочого телефону.

— Фонд допомоги потерпілим від тортур під час репресій! — вимовив дзвінкий мелодійний жіночий голос.

Іван перелякано кинув слухавку. За кілька хвилин у видавничій кімнаті залунав телефон, який здебільшого мовчав. Чого я боюся? Годі вже боятися! Іван підняв слухавку:

— Видавництво!

— Ви щойно зателефонували у Фонд допомоги потерпілим від тортур під час репресій. Чим я можу вам допомогти? — спитав той самий милий жіночий голос.

— Я хотів поговорити зі своїм давнім другом Сергієм Харчем, — відповів Іван Івак. — Я щойно зателефонував вам, але до мене завітав відвідувач. Вибачте, що я урвав зв'язок.

— Не страшно, — озвалася мила жінка, — в нашій системі відбився ваш номер, нам не складно вам перетелефонувати. Сергій Олексійович зараз у відрядженні за кордоном. Він скоро повернеться. Він з вами неодмінно зв'яжеться.