Евгения Кононенко - Останнє бажання

— Наша мама в такий спосіб, як могла, рятувалася від примар цієї квартири.

— Від яких примар, Вальку?

— Від тих, які оселилися в цій квартирі, в молоді роки наших батьків. Ти ж знаєш, за яку діяльність нашому батькові її дали.

— Знову ти за своє, Вальку! Батько давно небіжчик! А ти йому все не даєш спокою! Та й собі також!

— Я спокійний, Іро. А примари минулого прокинулися тому, що мені у Варшаві невідомо як передали рукопис батькової автобіографії.

— Тої, яку він писав в останні роки, коли щовечора ходив у своє видавництво?

— Схоже, що саме тої.

— Бо ж ми з Михасем забрали його речі з видавництва, але ніяких його записів не було. Були записники, були візитки, були книжки й газети, що їх він читав і робив помітки. Але рукопису не було. Може, він щось заносив у видавничий комп’ютер? Але туди нас не пустили. І хто ж тобі передав батьків рукопис?

— Не відомий мені чоловік. Підійшов до мене на вернісажі фотовиставки у Варшаві. Дивна річ! Я навіть не можу пригадати, якою мовою ми з ним поговорили.

— Як це так — не пригадуєш, якою мовою? — здивувався Микола, чоловік Ірини. — Про що говорили, пам’ятаєш, а якою мовою — ні?

— Котроюсь із відомих мені мов.

— То ти мабуть, забагато працюєш, тому й забув такі речі! Я собі такого навіть уявити не можу!

Микола завжди переймався станом української мови в Україні та завжди гостро відзначав, де говорять українською, а де — російською.

— А ти завжди з нашим батьком розмовляв підкреслено російською, — згадала Ірина, — хоча й завжди рекомендував себе як українського буржуазного націоналіста.

— Звісно ж, Іван Захарович був радянським письменником. Але в нього була добра мова. Навіть там, де він розробляв відверто прорадянську тематику. Мабуть, то було велике досягнення, враховуючи його слобідське пролетарське походження. Я уважніше читав книги тестя, ніж ви, його діти.

— То тепер почитаєш його останню книгу, Миколо. Але першою все-таки має прочитати Іра. Хоча ні, вона буде другою. Першим читав я.

— А ми з Ірою іноді читаємо книги вголос, — озвався Микола.

Боже, яка щаслива вкраїнська родина, подумав Валерій, а вголос сказав:

— Ця батькова книга не для читання вголос.

— То хто ж тобі передав той рукопис?

— Я ж кажу: чоловік, якого я вперше побачив. Він мені видався схожим знаєш на кого? На вчителя англійської мови наших дітей, на Гаврилу Маговського. Діти його називали Геб.

— Геб? А чому Геб?

— Гаврило, Гавриїл, Гебріел англійською, скорочено Геб. Геб Маг.

— Так, то був чудовий учитель. Михась знає мову дуже добре.

— Та й Павло, як виявилося, знав мову краще за нас із Мариною, коли ми опинилися в англомовному світі. Ми мали би бути вдячними Маговському. Жодного долара він не взяв від нас даремно! Але потім цей дикий конфлікт із Лільчиними батьками, і це мимовільне обурення проти Павла, який втяг нас у ту брудну історію з Гибарянами. І проти Маговського пішло мимовільне обурення, хоча до чого тут він? Не в його ж домі стрибали в гречку Павло з Лількою, і не вчив він їх тому. Але людям властиво реагувати на неприємне для них саме так: твій контакт, значить, ти винен.

— А ти знаєш, Вальку, той чоловік зник. По кількох роках мене попросили друзі знайти вчителя англійської мови для підлітка. Телефон не відповідав, то я навіть наважилася зайти до нього. Подзвонила у двері, вибачилась. Там живуть інші люди, і ти знаєш, вони мені сказали, що вони завжди там жили, уявляєш! А я ж іноді туди ходила, заносила йому гроші за заняття. Пам’ятаю велику світлу кімнату. Пам’ятаю песика Лазаря. Такого зворушливого!

— Ось він, — каже Валерій, протягаючи сестрі зошита, — а той чоловік, який передав мені цього зошита у Варшаві, як мені здалося, був дуже схожий на Геба.

У Валерія плутається язик через утому. В нього позаду дві неспокійні ночі у варшавському готелі. Іра відпроваджує брата спати у свою з Миколою подружню спальню, яка в них у колишній кімнаті милої його серцю Ірини Василівни. Микола йде дивитись телевізор до вітальні з чарочкою віскі, що його Валерій купив родичам у варшавському Duty Free. А Ірина йде до батькового кабінету читати батькову автобіографію. Тепер у неї попереду безсонна ніч.

Ви, певне, гадаєте, що Іван Івак уже все сказав і нарешті зможе заспокоїтися. Але невблаганна доля не пускає його до Люби. Він розповів іще не все. Нещодавно його знову мучив напад ядухи, після якого виживають лише люди з великим тягарем на серці. І тому Іван Івак продовжував ходити на роботу до колись солідного видавництва, обсяг робіт якого після розвалу Країни Рад скоротився до п'яти книжок на рік, зокрема тих, що їх автори видавали власним коштом, а його територія — до розмірів маленької захаращеної кімнатки. Інші приміщення, які раніше належали видавництву, здали різним комерційним організаціям, і вони відремонтували їх. Кімната видавництва — в найгіршому стані. Але видавництво ще животіє, і Іван є його єдиним його працівником, якщо не рахувати вахтера, який після розвалу Країни Рад став іменувати його не товариш Вердуґо, а пан Вердуґо.