Томас Кініллі - Список Шиндлера

Амон Ґьот зробив себе сталевим. Він знав про власну недоторканність і від самої цієї думки відчував таке вишукане, марафонське хвилювання, передчуваючи подію, якої він був цілком певен. Амон щиро зневажав тих чиновників, які, не бажаючи бруднити рук, доручили справу своїм солдатам і сержантам. Він відчував, що така поведінка в чомусь може бути небезпечніша, ніж узятися до діла самому. Він покаже їм шлях, як тоді з Діаною Райтер. Він знав, яка ейфорія наростатиме протягом дня, задоволення більшатиме разом зі смаком коньяку дедалі швидше після полудня. Навіть під цими тісними хмарами Ґьот розумів, що то один з його найкращих днів, і коли він постаріє, а ця раса загине, допитлива молодь цікавитиметься в нього, як це було.

Менш ніж за кілометр від того місця доктор Г. у реабілітаційній лікарні гетто сидів у темряві серед своїх останніх пацієнтів, радий бодай із того, що вони отак ізольовані зі своїм болем і лихоманкою на верхньому поверсі лікарні, високо над вулицею.

Адже на вулицях кожен чув, що сталося в інфекційній лікарні неподалік площі Згоди. Загін СС на чолі з обершарфюрером Альбертом Гуяром увійшов до лікарні, щоб її закрити, і вони побачили там доктора Розалію Блау, котра стояла серед ліжок пацієнтів зі скарлатиною і туберкульозом, кажучи, що їм не можна вставати. Дітей із кашлюком відправили додому раніше. Але хворих на скарлатину було надто небезпечно виводити з лікарні — як для самих пацієнтів, так і для оточення, а туберкульозні хворі були заслабкі, щоб узагалі вийти з приміщення.

Оскільки скарлатина — підліткова хвороба, то більшість хворих у палаті доктора Блау становили дівчата від дванадцяти до шістнадцяти років. Дивлячись в обличчя Альберту Гуяру, доктор Блау обґрунтувала свій професійний висновок, вказуючи на тих дівчат, які лежали в лихоманці з широко розплющеними очима.

Гуяр особисто, діючи за повноваженнями, отриманими тиждень тому від Амона Ґьота, пустив лікарці кулю в лоба. Інфекційних пацієнтів, що дехто з них намагався підвестися в ліжках, а хтось лежав, заглибившись у власні марення, було розстріляно з автоматів. Коли загін Гуяра зробив свою справу, наряд людей з гетто послали нагору дати раду з трупами, зібрати закривавлену постіль, помити стіни.

Реабілітаційна лікарня була розташована в будівлі довоєнного відділку поліції. Протягом усього існування гетто її три поверхи були переповнені пацієнтами. Директором лікарні був шанований терапевт доктор Б. На сірявому світанку тринадцятого березня доктори Б. і Г. залишили в лікарні лише чотирьох хворих, лежачих. Один з них був молодий робітник із швидким перебігом туберкульозу; другий — талановитий музикант із хворобою нирок у термінальній стадії. Докторові Г. здавалося важливим уберегти їх від передсмертного жаху дикої стрілянини. А ще більше йому було шкода сліпого, паралізованого інсультом чоловіка і старого дідуся, якому нещодавно видалили кишкову пухлину, після чого він лежав ослаблений і з колостомією.

Працівники в лікарні, не виключаючи й доктора Г., були найвищого ґатунку. У цій убого обладнаній лікарні було вперше в Польщі описано еритробластну хворобу Вайля (хворобливий стан кісткового мозку), і синдром Вольфа — Паркінсона — Вайта. Проте цього ранку доктора Г. турбувало питання ціаніду.

Усвідомлюючи ймовірність самогубства, Г. створив запаси розчину синильної кислоти. Він знав, що інші лікарі теж так учинили. Ця депресія за минулий рік стала ендемічною хворобою гетто. Заразився нею і доктор Г. Він був молодий і мав чудове здоров’я. А проте, здається, сама історія була хвора. Знання, що під рукою є ціанід, заспокоювало доктора Г. у найтяжчі дні. На той пізній момент історії гетто це був один із препаратів, який у нього та інших лікарів був у наявності. Сульфаніламіди з’являлися зрідка. Блювотне, ефір і навіть аспірин позакінчувалися. Ціанід був єдиним складним препаратом, який залишався в їхньому розпорядженні.

Того ранку перед п’ятою годиною доктор Г. прокинувся у своїй квартирі на вулиці Віта Ствоша від гуркотіння вантажівок, що їхали за стіною. Визирнувши з вікна, він побачив бійців зондеркоманд, які збиралися біля річки, і зрозумів, що вони планують якісь рішучі дії в гетто. Він помчав до лікарні і зустрів там доктора Б. та всіх медсестер уже на роботі з тієї самої причини, що й він: вони організовували, щоб кожного хворого, котрий може рухатися, спустили вниз і забрали додому рідні або друзі. Коли розібрали всіх, крім чотирьох людей, доктор Б. наказав усім медсестрам піти, і всі його послухалися, крім однієї старшої медсестри. Тепер вона і два доктори, Б. і Г., залишилися з чотирма останніми пацієнтами в майже порожній лікарні.