Алай - Коли курява спаде

Староста керує простолюдинами.

Тільки потім — требá (листоноші, але не кур'єр), а потім уже домашні раби. Крім цього ще були люди, які могли вільно пересуватись [26] . Це — монахи, ремісники, шамани й актори. Щодо них туси дещо попускав віжки, але за умови того, що вони не викликатимуть у нього відчуття, ніби він не знає, що з ними робити.

Один лама колись сказав мені так: тибетці живуть, оточені парканом гір, і стають схожими на мовчазних китайців, коли в лихі часи не відрізняють добра від зла, а коли видаються веселими без особливого приводу для радості — тоді стають схожі на індійців,

Китай нашою мовою називається «Г'янак». Це означає «країна чорного одягу».

А Індія називається «Г'якар». Це означає «країна білого одягу».

Той лама згодом отримав від туси Мерці покарання, оскільки він завжди волів обмірковувати питання, в які ніхто не хотів заглиблюватись. Однак він помер тільки після того, як йому відрізали язика і він скуштував того болю, що виникає, коли не можеш говорити. Щодо цього питання, то я думаю так: до Будди Шак’ямуні була епоха пророків, а після того нам уже не потрібно думати своєю головою. Тож якщо ви вважаєте себе видатною людиною, але народились не серед аристократів, значить, ставайте ламою й описуйте людям картини прийдешнього життя. Якщо ж ви не можете не сказати чогось про сучасний світ чи людське життя, тоді — швидше, інакше якщо вам відріжуть язика, ви вже нічого не скажете.

Хіба ви не бачите, що ті язики, які хотіли щось сказати, вже повідпадали?

Прості люди іноді дійсно хочуть щось сказати, але завжди чекають аж до смерті, аби щось висловити. Передсмертні репліки можуть вийти такими:

— Дайте мені ковток медовухи.

— Будь ласка, покладіть мені до рота маленький камінець яшми.

— Небо ось-ось просвітліє.

— Ама, вони прийшли!

— Я не можу знайти свої ноги.

— Небо! Небо!

— Духи, духи!

І так далі, й тому подібне.

Я починаю описувати події з того сніжного ранку, коли мені було тринадцять років.

Отже, той перший весняний сніг викликав у мене снігову сліпоту.

Та свист батога, яким наші охоронці били Соднама Г’ялцена, ніби повіяв прохолодою на мої червоні набряклі очі.

Мати наказала годувальниці:

— Доглядай якнайкраще панича!

Коли пані пішла, а чарівна служанка Дролма зібралась іти за нею, я скинув з очей рушник і закричав:

— Мені потрібна, Дролмо!

Я зовсім не вимагав, щоб і мати залишилась зі мною, однак вона сказала:

— Гаразд, ну тоді ми залишимось і побудемо тут з тобою.

Де ж моїй маленькій голові було осягнути так багато справ? Тож я тільки міцно вчепився в ніжні руки Дролми й невдовзі заснув.

Прокинувся вже надвечір.

З мосту під замком долинали протяжні й моторошні заклики якоїсь жінки. Це чийсь син загубив свою душу в місці, де часто з'являються привиди, тож мати кликала його тепер додому. А я сказав до служниці, що лежала навзнак в узголів'ї ліжка:

— Дролмо, ти мені потрібна, чуєш, Дролмо?

Дролма захихотіла.

Вона знову вщипнула мене і легесенько ковзнула до мене під ковдру. Є така пісня [27] Наведені нижче рядки нагадують про долю Цан’яна Г’єцо (1683–1706), Далай-лами VI, буддійського ієрарха, що не дотримувався вищих обітниць, і відомий в історії Тибету ще як поет і шанувальник жінок, чиї вірші постали складовою тибетської народної культури. :

У легендах про витоки нашого світу [28] Наведений далі текст є вільним переказом міфу про створення світу в традиції бон — добуддійської релігії Тибету: в порожнечі з’являються вітри, що, звившись у вихор, створюють жар-вогонь, від зіткнення холодного вітру і вогню виникає волога-вода, в якій під впливом вихору вітрів найдрібніші порошинки перетворюються на грубіші, що потім постають складовою землі-основи і гір. був один святий, який живе не знати де. І от він сказав одного разу: «ха!», після чого відразу ж постала порожнеча. Тоді святий ще раз сказав: «ха!» — вже до порожнечі, і там виникли вода, вогонь і курява. Коли він знову сказав своє чарівне «ха», вітер почав дмухати на наш світ і обертати його в порожнечі. У той день, коли я в темряві тримав у руках груди Дролми, я теж радісно і здивовано вигукнув: «ха!»

Дролма, однак, бурмотіла щось незрозуміле: «у…у…у…»