Максим Бутченко - Петлюра. Боротьба

— Я знаю, що потрібно боротися, але чи прийшов час, Симоне? Гетьман ще й досі могутній! — хвилювалась Ольга.

Симон Васильович мовчав. Дивився в темні очі дружини, на тоненькі срібні ниточки ранньої сивини, які простяг­лися від скроні. Вона думала про те, як невисловлене, таємне лихо (те, що між здогадками й пересторогами) може раптом з’явитись і все зруйнувати. Усе їхнє життя може на секунду завмерти, зупинитися, а потім понести їх бурхливим потоком, і тоді вже не буде чим зарадити, не буде змоги повернути назад. Так, саме так, неначе сухий аркуш пергаменту, чутливий до доторків вітру, вразливий до дихання протягу, — жіноча душа відчувала примхи долі!.. І зараз, коли чоловік повернувся з тюрми, після тяжких днів розлуки, вони опинилися перед вибором, не до кінця розуміючи, до чого все це приведе.

— Можливо, відмовишся від повстання? — нарешті промовила Ольга.

— От уже й Національний Союз визначився — виступати проти гетьмана. Мені треба потрапити до січових стрільців. Трохи часу… Так, певно, що так, — трохи часу, — сказав Симон Васильович і легенько хитнув головою.

— Боюся, аби не сталося так, що почнуть, а потім кинуть усе на півдорозі. Це буде найгірше для всіх нас, — Ольга поправила пенсне, що сповзало з її маленького носика.

— Усе так, моя рідна… Усе саме так… Сьогодні зустрічаюся з Андрієм Григоровичем [3] Андрій Григорович В’язлов (1862—1919) — за часів Гетьманату начальник в’язничного управління, член Сенату Української держави, міністр юстиції (жовтень — листопад 1918). Особисто клопотався перед гетьманом про звільнення Петлюри. . Подивимося, що він скаже, — відповів Симон Васильович.

Жінка хотіла була щось додати, та раптом із кімнати до вітальні вийшла заспана Леся в нічній сорочці. Довге волосся спадало на щічки. Босі ніжки тихо ступали по бордовому килимку; дівчинка терла кулачками обличчя — вона ще як слід не прокинулася, тому не розуміла, що відбувається.

— Лесику! Мій Лесику! — вигукнув Симон Васильович.

Дівчинка зупинилася, завмерла, а потім побігла до батька, який розпростер руки для обіймів.

— Татусю, татусю, — дочка обійняла його, притулилась усім тілом.

Так вони й стояли — Ольга, яка зняла пенсне й тримала його в руках, Симон Васильович, що цілував доччине волосся, і маленька дівчинка, для котрої повернення батька було схоже на казку зі щасливим кінцем.

День минув тихо. Симон Васильович відпочивав, а наступного ранку поїхав до В’язлова, який усе поривався відвести його до гетьмана. Андрій Григорович нервово ходив по кабінету, і його кругле обличчя, гладко зачесане волосся, випещена борода — усе свідчило про нього як про людину старої формації. Було видно, що колишній депутат Державної Думи I скликання від Київської губернії, а нині міністр Української Держави дійсно хвилювався. Йому хотілося довести Петлюрі, що не все ще втрачено. Та й справді, скільки гетьман зробив для розвитку науки й держави! Хіба цього мало? Симон Васильович уважно слухав монолог старого приятеля, намагаючись уловлювати не лише слова, але й паузи.

— Зрозумій, що виступати проти Скоропадського — це найбезглуздіша ідея, котра могла прийти в гарячу, нерозсудливу голову. Так, Павло Петрович перегинав палицю. І що ж? Краще буде переконувати його! Говорити, говорити, — доводив В’язлов.

— Андрію Григоровичу, усе слушно ти кажеш. Тільки ж скільки тих бесід уже було! Я, як голова Земського союзу, звертався до нього, вимагав, наполягав — припинити грабувати селян. Знайти інші методи. І що ж? Дозволь спитати тебе — що ж? — Петлюра сидів на стільці, закинувши ногу на ногу.

— Усе змінилося, Симоне Васильовичу. Навіть він. А може, підемо до нього? Поговоримо по щирості. Адже річ не лише в нас, але, біс його бери, в Україні! Кожен необдуманий крок, кожне нерозумне зволікання подібні до злочину! — міністр підвищив голос, намагаючись достукатися до співрозмовника.

— Не знаю. Вже й не знаю. Можливо, тільки заради країни. Коли так поставлено питання, ти ж розумієш, що амбіціям моїм немає місця… Тільки б зберегти державу. Піти з ним поговорити… — Петлюра засумнівався.

Йому раптом спало на думку, що не варто гарячкувати. А може, В’язлов і має рацію — гетьман уже не той, що був раніше; час шліфує камінням нещасть людський характер. І можливо, якщо сказати йому кілька правильних слів, зробити наголос на потрібному, закликати до здорового глузду — можна домовитися? Навіщо нове кровопролиття, навіщо знову — війна?