Максим Бутченко - Петлюра. Боротьба

Урешті, через постійну критику гетьмана, Петлюра зазнав репресій, а потім його взагалі було ув’язнено. Однак восени все змінилося. Німці зазнали поразки у європейській війні. Продовольство, обіцяне Скоропадським, постачалося з перебоями — німецька армія і країна голодували. Тим часом у жовтні в Німеччині було створено новий уряд, який проголосив політику миру. 7 листопада там почалася революція, імператор Вільгельм II утік із країни, а вже 11 листопада Німеччина капітулювала.

Таким чином, у гетьмана більше не залишилося союзників. Надто пізно він заявив про земельну реформу, про пільги для селянства. Скоропадський був ініціатором створення Української академії наук, багатьох інших державних інститутів, але так і не став національним лідером. Він у всьому вбачав змову проти себе, що, зрештою, не було позбавлено сенсу — ще влітку виникла організація «Національний союз», завданням якої було скинути Павла Петровича. Його влада висіла на волосині, й кожен наступний день міг стати вирішальним.

Двері відчинилися. Майже хвилину з них ніхто не виходив. Зяяла лише чорна порожнеча прямокутного проходу. Свист іржавих залізних петель кілька секунд висів у повітрі, доки не обсипався разом із дрібним пилом на брудну бетонну підлогу. Темна-темна вранішня тиша ніби обклала поріг невисокого входу ватою, крізь яку не могло проникнути жодного звуку. Раптом вугляна пелена проходу захвилювалася, по ній пробігли брижі, як по натягнутій тканині, й за мить імла розірвалась, випускаючи фігуру чоловіка; швидко крокуючи, він вирвався з пітьми. Різкі, навіть нервові рухи свідчили про те, що той дуже поспішає. Здавалося, ніби він розігнався біля виходу, а далі ще й пришвидшив крок, щоб легкий осінній вітер здув із його тіла лахміття темряви, яке залишилося після похмурих коридорів.

Чоловік стрімко пройшовся широким двориком, огородженим обшарпаною цегляною стіною, проскочив розчинені навстіж металеві ворота, ступив три кроки ліворуч і зупинився. На його непримітному, звичайному обличчі промайнула хвиля подиву, наче він уперше опинився на широкій київській вулиці. Так буває, коли потрапляєш у знайоме місце після довгої відсутності, і звичний пейзаж здається ніби чужим, тому що пам’ять часто-густо позбувається непотрібних спогадів швидше, ніж ми можемо собі уявити. Хоч би що там було, однак цілком звичайна обстановка сутінкової пізньої осені змусила чоловіка заціпеніти й стати на мить деталлю проспекту, засипаного жовтим листям, сухі тільця якого опадали в блискучі чорнильні калюжі; обставленого триповерховими будинками з каламутними вікнами, схожими на очі древнього старця. Чоловік глибоко зітхнув, і вологе повітря холодним струменем проникло в горло. Він рушив, тепер уже не так швидко, уважно карбуючи кожен крок, ніби відлічував відстань, котра збільшується між ним і Лук’янівською тюрмою, де його було ув’язнено майже три місяці.

Ранок 11 листопада був звичайнісіньким для перехожих, які щулилися від пронизливого вітру, намагаючись утримати в обіймах драпового пальта або добротного кожуха власне тепло. Двірник стояв біля парадного входу респектабельного будинку й, обіпершись ліктями на тонку криву мітлу, курив самокрутку; білий дим огортав його на секунду, надаючи виснаженому обличчю якоїсь дивної загадковості. Віз­ник дрімав на передку, вчепившись зашкарублими долонями із синіми прожилками вен за віжки. Вельможна дама, притримуючи від вітру криси свого широкого капелюшка, а іноді піднімаючи комірець легкої шубки, граційно простувала тротуаром.

Однак ніхто не помічав нашого чоловіка з високим чолом, рівним носом і міцно стиснутими губами. Він усе йшов, поважно карбуючи крок, ніби на параді. Колишній в’язень був одягнений у військовий френч, на голові офіцерський кашкет, на руках — шкіряні рукавички. Крокував твердо, немов даючи долі таким чином зрозуміти, що не вона керує ним, а він нею. Ніхто, авжеж, ніхто не міг навіть припустити, у якому бурхливому вирі подій закрутиться невдовзі все в цьому місті: перехожі, двірник, пані та інші кияни, — після виходу з ув’язнення цього непомітного громадянина.

— Симон Васильович? — грубий голос раптом пролунав позаду.

Чоловік зупинився, обернувся.

— Так, — коротко відповів.

— Петлюра? — не вгавав незнайомець.

— Справді так.

Перед ним стояв юнак. Легкий пушок на щоках, великі зелені очі, чубчик, що спадав на лоба. Він м’яв у руках кепку, трохи хвилювався. Форма юнкера виказувала в ньому людину, яка обрала кар’єру військового.