Максим Бутченко - Петлюра. Боротьба

— Я… Я багато чув про вас, — нарешті промовив юнак.

— Гм… Дозвольте поцікавитися, що саме, — Симон Васильович ледь усміхнувся.

— Та так… Казали, що ви три аршини на зріст… Руки — ніби дві лопати… Брехали, що ви чорний, як смола… Й ікла стирчать… — хлопець геть зніяковів.

— Он як! Ну, як бачиш, брате, ікла я сьогодні вдома залишив, — Петлюра знов усміхнувся.

— Справді? — запитав юнак і лише тоді втямив, що бовк­нув дурницю.

— Як тебе звати? — спитав Петлюра.

— Гаврило я, — відповів юнак.

— От що я тобі скажу, Гавриле. Я звичайний. Розумієш, немає нічого в мені особливого, крім віри, — мовив Симон Васильович.

— Віри? — знову перепитав юнак, не розуміючи, про що йдеться.

— Так, брате. Скажу тобі, що той, хто розкриє секрет віри — розкриє секрет життя.

А потім по-дружньому поплескав хлопця по плечу, попрощався й пішов у бік готелю «Прага», що неподалік від Софійської площі. Місто прокидалося, на тротуарах ставало все більше перехожих. Мчали екіпажі, деренчали на бруківці фаетони. Легкий шум заповзав у вушну раковину, неначе вуж, сподіваючись знайти там собі сховок. Вулиці наповнювалися шурхотінням, окриками, фирканням. Усе це невидимими потоками стікалося по семи пагорбах і розливалося, подібно до стрімких ручаїв. Але Симон Васильович не чув нічого, що могло б збити його з рівномірного плину думок, який відповідав його статечній ході. Цей ранок, нічим не прикметний для оточуючих, став для нього перепусткою в інший світ. Ні, не по міській бруківці йшов Петлюра, не по осінній грязюці, яка темним, каламутним супом розлилася по тротуару, — він підносився над камінням, пурхав у повітрі пташкою, зависав у повіваннях вітру. Скоро, скоро все вирішиться, ось тільки чи вистачить у нього сил? Чому з голови не йде думка про Україну; які вихори здіймаються в його свідомості знову й знову? І як бути з гетьманом, проти котрого він обіцяв не виступати? Де ця тонка грань між словом і ділом? Якщо все зруйнується, то хто виграє? Надворі була осінь 1918 року — час великих подій і маленьких людей.

Ось, нарешті, поріг номера готелю, де він мешкає. Відразу вийшла здивована Ольга. Обійми, ніжність, тепло. Симон Васильович прихилився до дружини, відчув слабенький аромат. Що це? Старі парфуми? Сукня ввібрала в себе пахощі церковного ладану? Чи, може, це терпкий аромат трав, які вона збирала за містом, а потім ламала висушені стебла тонкими пальцями, кидала в чайник, заливала окропом; і густий польовий запах огортав її шкіру, неначе проникаючи в плоть. Так, саме так і є — її душа пахне духмяною травою.

— Я так чекала! Останніми днями бозна-що відбувається, — Ольга гладила чоловіка по щоках.

— Мені казали. Казали…

— Чи хвилюватися мені, Симоне? Я стільки потер­пала…

— Знаю, знаю, моя мила. Але якщо доля дає ще один шанс, то гріх ним не скористатися… Адже ти сильна, усе витримаєш, Оленько.

— Так, я сильна, сильна… Сама повторюю раз у раз… Уже втомилася повторювати.

— Ні, ні, не впадай у відчай. Коли й ти поступишся, то хто залишиться?

— Хто? Не знаю. Це місто. Вулиця. Перехожі. Поглянь у вікно. Подивись на людей, зазирни їм в очі. Їм же нічого вже не треба, хіба що спокою.

— Бачу, бачу…

— Чи не авантюра це — виступати проти гетьмана? З ким? Хто піде за тобою? Чула, що Володимир Кирилович [2] Володимир Винниченко (1880—1951) — український політичний і державний діяч, прозаїк, драматург і художник. Автор багатьох декларацій і законодавчих актів У.Н.Р. Саме він 10 червня 1917 р. на 2-му Всеукраїнському військовому з’їзді оголосив I Універсал Центральної Ради. (Тут і далі прим. авт., якщо не зазначено інше.) на зібранні заявив: шансів перемогти вчетверо менше.

— Так, знаю, це схоже на входження в пітьму… Не можу осягнути, Ольго. Але й відмовитися також. Ніби щось притягує мене… Вабить… Не розумію досі, як учинити…

Уже мало не всоте вони розмовляють на цю тему. Багато разів сідали за стіл, запалювали свічі, й бурштинове світло забарвлювало їхні худі обличчя, в’язка світляна олія застигала на стінах нерівними шарами. Тоді, коли весь світ обмежу­вався чотирма стінами їхнього помешкання, коли простір стискався до семи аршинів, коли повітря важчало й лягало їм на плечі невидимим камінням — вони говорили про майбутнє так, неначе воно було сьогоденням. Говорили про країну, якої не було на карті та в географічних атласах, але вона існувала в їхніх серцях; і реальність перетворювалася на вимисел, а вимисел ставав реальністю. І зараз вони все повертались і повертались до давньої бесіди — двоє людей, які обрали спільний життєвий шлях.