Татьяна Тиховская - Чому дзвенять цикади

Сашко від несподіванки отетеріло дивився на дівчину і мовчав.

— Ви у нас записаний? — офіційним тоном спитала дівчина і цим вивела його із ступору.

— Так. Так, звісно. — Сашкові нарешті повернулася здатність говорити. — Мені потрібні Сканаві і Ландсберг…

— Задачники? Для вступу? — Дівча говорило таким не за віком серйозним тоном, що мало не викликала посмішку. Потім труснула своїм «кінським хвостом», шаснула кудись за стелажі і через хвилинку повернулася з обома підручниками у руках. Старанно школярським почерком заповнила формуляр, вимогливо нагадала: «Розпишіться!». І через кілька хвилин Сашко вже був на вулиці з підручниками у руках і сумбуром у голові.

Наступного дня Сашко у ранню пору сів за письмовий стіл перед відкритим підручником, аби «пройти» заплановані кілька пунктів програми. Але замість знаків тотожності йому вперто спливало обличчя дівчини з бібліотеки.

Не сказати, що вона була красуня мальована. А в порівнянні з однокласницями Сашка виглядала майже дитиною. І одночасно набагато дорослішою, як таке можна собі уявити. Але був в неї якийсь шарм, якому Сашко за абсолютним браком досвіду спілкування з дівчатами навіть і не намагався знайти назву.

Довгенько Сашко тупо дивився у підручник, а потім підхопився, згріб усі бібліотечні книжки — чи то дочитані, чи ні! — та зібрався йти до бібліотеки.

— Ти це далеко налаштувався? — це його майже на порозі гукнула мати.

— Та треба книжки поздавати. Учора сварилися…

— Ти бач, терпець їм увірвався! Дивись, туди й назад. Тобі треба графік виробляти.

— Звісно, мам!

І Сашко щодуху побіг на Московську вулицю — до бібліотеки. Для молодих прудких ніг один-два квартали — то дрібниця. Потім, через дві сходинки — на другий поверх, потім — повернути наліво…

І тут Сашко наче наразився на невидиму перешкоду: за столом сиділа Марта Артурівна. Підвела короткозорі очі на Сашка, побачила стосик книг і потягнулася шукати формуляр. А що Сашко розгублено озирався по сторонах, підбадьорливо запитала:

— Щось нове братимеш?

— Та ні, я зараз готуюсь до іспитів… А учора тут замість Вас була дівчина…

— Так, була. То Оленка — наша практикантка. А що, сподобалася?

— Та ні, просто так.

— То вона буде у другу зміну, як тобі цікаво.

— Чого б то мені було цікаво? — Сашко мимоволі зайняв оборону. — До побачення, піду додому зубрити.

І нікуди він не пішов. Бо вже вирішив для себе будь-що дочекатися незнайому дівчину. Оленку. А що з дому удруге він не втече — то вже напевне. І так Сашко відгонив думку, що йому буде за довгу відсутність. То потім, потім! А тепер він спустився на Набережну, розлігся на травичці, закинув руки за голову та знічев’я став слідкувати за небом. День був безвітряний, тож хмаринки переповзали з місця на місце дуже повільно — як і час, коли його будь-що хочеш підігнати.

Як там нетерплячка не їла Сашка, а вечір врешті-решт настав. Сашко вже вирішив, що прийде під кінець роботи, аби начебто ненароком проводити дівчинку додому. Глянув на годинник: пів на шосту. Вже час! Дійшов, почав підводитися сходинками. Мимоволі подумав, що як знову буде Марта Артурівна, він виглядатиме повним йолопом.

Але за столом вже сиділа Оленка. Сашка пізнала, бо відразу почала шукати формуляр.

— Ще якогось підручника? — Поспитала як і вчора, аж занадто серйозно.

— Та ні, що-небудь почитати, аби відволіктися від парабол і гіпербол.

— А які книжки Вас цікавлять? Якого автора?

Ото спитала! Сашко почав гарячково мізкувати, що б його замовити. Сам він читав з захватом, але виключно про кораблі: про яхти і бригантини, про крейсера і лінкори [18] Лінкор — скор. від «лінійний корабель» — військовий корабель, що у XX столітті використовувався для знищення кораблів супротивника. . Але дівчата в цьому нічогісінько не тямлять! А треба ж щось таке поспитати, аби вони хоча б кілька хвилин порозмовляли. Ото бовдур! Був же час — було б заздалегідь надумати!

Пауза дещо затягнулася.

— Так що Вам? Чи самі пошукаєте?

— Ні, самому ніколи. А порадьте мені… Порадьте мені що-небудь про кохання! — Нарешті осяяло! Дівчата всі марять про вічне кохання і про всяку таку дурницю!

— Про кохання?! — Оленка зацікавлено сфокусувала погляд на Сашкові. — А саме?

— Ну, щоб вони чекали один одного довгі роки, а потім під загрозою смерті зустрілись… — Сашко під пильним поглядом Оленки геть знітився. Навіть захрип. Але фразу хоч якось потрібно було закінчити.