Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

— І тут у тебе не як у людей. Гаразд, пиши чотири тисячі, а там видно буде. То що в тебе вийшло?

Князь брянський зітхнув:

— Поки що супроти Ногаєвичів всього нічого — шістнадцять тисяч. А з моєю дружиною буде двадцять одна.

— Додай моїх десять тисяч, — звелів Ольгерд.

— Хвилиночку, великий княже, — тридцять одна тисяча. Це вже щось…

Ольгерд повернувся до князя київського:

— А ти що даєш?

— Тисяч вісім буде, — пообіцяв Володимир. — Без бродників князя Боброка. А це ще біля трьох тисяч.

— А чи надійні люди ці бродники? — насуплено поглянув великий князь на Боброка. — Чував, що руські князі на Калці теж покладали великі надії на полк бродників. А що з того вийшло — до цього часу не можемо отямитися.

— За три тисячі головою ручаюся, великий княже, — відказав князь канівський.

— Гляди мені… Дмитре, запиши, що київська земля дає одинадцять тисяч ратників, — звелів Ольгерд.

— І ще допиши дві тисячі переяславських мужів, — додав Володимир.

— Тоді запишемо тринадцять, — сказав Ольгерд. — А в тебе, Корибуте, що?

— Маю під рукою три тисячі. А там…

— Пишемо те, що є…

— А ти що скажеш, брате? — звернувся Ольгерд до Любарта.

Той повагом пригладив вуса.

— Маю до семи тисяч оружних воїв. Проте, великий князю, ніхто не відає, що замислять цього літа король польський та угри.

— Доки вони будуть мислити, можна купно навалитися бодай на подільського хана Солтана, — відірвався від підрахунків князь брянський. — Примучимо Солтана — і король польський підіжме хвоста.

— Було вже, — похмуро зауважив Любарт. — Було, коли купно навалилися на тевтонів. Я тоді майже все військо повів на цю прю. А коли повернувся, землю галицьку мов корова язиком злизала. І ніяка купність не допомогла мені повернути її назад.

У зброярні запанувала тиша.

— Сам же відаєш, що не з одним Казимиром довелося тоді мати справу, — нарешті зауважив Коріят.

— Зараз може бути те ж саме, — відрізав Любарт. — Втрачу ще й волинську землю — хто мені іншу дасть? Ти ж своїм Новогрудком, брате, не поступишся.

— Гаразд-гаразд, — втрутився Ольгерд, аби припинити суперечку між братами. — Отже, що маємо?

— Коли рахувати дружину дядька Любарта, то маємо п’ятдесят три тисячі, — відказав князь брянський. — Коли без нього, то й до п’ятдесяти не дотягнеться. Проте можна зібрати ще шість-сім тисяч, великий княже.

Ольгерд запитально підняв брови.

— Що ти маєш на увазі?

— Кинути клич в чернігівській та сіверській землях.

— Можна було б, — згодився Ольгерд. — Але ти своїм дурним нападом роздражнив шаруканьського хана, і тепер невідомо, як він себе поведе, коли дізнається, що ці землі, як і твоя, княже, без охорони. Тож не треба там ніякого кличу.

Князь брянський почухав за вухом кінчиком ножа.

— Тепер мені ясно, що я вчинив дурницю, — визнав він.

— Давно б так, — докинув великий князь і звернувся до присутніх. — То що будемо робити?

І його погляд зупинився на Кейстутові. Проте той лише посміхнувся у відповідь.

— Брате, я пообіцяв дати під твою руку чотири тисячі воїв і зроблю це. Нехай хлопці хоч трохи відігріються від наших туманів та мжичок. А куди ти їх направиш — то вже твоя справа.

— Дякую, брате, за довіру, — відказав великий князь. — А ти, Коріяте, що скажеш?

— Гадаю, що треба йти на Ногаєвих нащадків, — відказав той. — І найкраще було б розбити їх поодинці. Причому так швидко, щоб вони не встигли звернутися до турків по допомогу.

— Тоді треба спочатку вдарити по Солтану, — запропонував Дмитро брянський. — А його брати, коли вони справжні брати, змушені будуть поодинці кинутися йому на допомогу.

— То вже тонкощі, — відказав Коріят. — Головне, аби Литовська та Руська землі стали ще більшими.

Князі перезирнулися. Ні для кого з них не було таємницею, що Коріят прагнув розширення Литви та Русі не менше від великого князя. І зрозуміло чому: йому і трьом його синам-здорованям у маленькому Новогрудку було затісно.

— Зрозуміло, — відказав Ольгерд і перевів погляд на Андрія Полоцького. — А твоя яка думка?

— Йти на Ногаєвичів, — коротко відказав той.

— Зрозуміло, — кивнув головою Ольгерд і поплескав долонею по столу, — закликаючи до загальної уваги. — Думка князя київського мені відома заздалегідь. Вона збігається з думками князя полоцького, князя Коріята і князя Боброка. Князь брянський хоче йти на Солтана. Князь чернігівський гадає, що йому краще сидіти на місці і чатувати на шаруканьського хана, бо після дурниці, яку вчинив князь брянський, від того можна чекати чого завгодно. Чи не так?