Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

В зброярні запала мовчанка.

— Овва… — врешті видихнув Коріят. — А що — така нагода є?

— В усякому разі ми її шукаємо, — відказав великий князь і, застерігаючи, підняв руки долонями вперед. — Більше, брати та племінці, не розпитуйте нічого, бо ще невідомо, як воно вийде. Тож не будемо ділити шкуру ще не впольованого ведмедя. Спочатку подумаємо, чи по силі нам впоратися з його ведмежатами.

Ольгерд замовк. Мовчали і князі. Перші сонячні промені, пробившись крізь листя, зазирнули до зброярні і зайчиками застрибали по обличчях.

— Так, Орда завжди була могутня своїми ту менами і єдністю її мурз та ханів, — врешті порушив мовчанку великий князь. — А ще неймовірною жорстокістю. Будь-який спротив Орді неодмінно потопав у морях крові. Тож правителі великих і малих держав не дозволяють собі навіть думати про нього…

Ольгердів важкий, пронизливий погляд волхва, здається, зазирнув у душу кожного з присутніх. І схоже, знайшов там саме те, на що й сподівався, бо за мить голос великого князя зазвучав більш впевнено і спокійно.

— Так, кордони Золотої Орди нагадують міцний ланцюг, розірвати який неможливо. Проте з часом кільця його іржавіють, зв’язки слабшають, і не скористатися з цієї нагоди — то великий гріх для того, хто прагне волі і величі своїй державі. І ви, братове та князі, напевне здогадуєтеся, що перед Литвою та Руссю сьогодні є принаймні два таких кільця. Одне з них, — це орди трьох братів, нащадків войовничого хана Ногая. Інше кільце — кримська, перекопська, подніпровська та шаруканьська орди, які, власне, згодні визнати зверхність кримського хана Мамая. Про решту говорити, гадаю, немає потреби. Зауважу лише, що в столиці Золотої Орди Сараї мурзи та хани зайняті зараз тим, що проштовхують один одного на золотоординський стіл і їм нема коли думати про єдність своєї неосяжної держави.

Ольгерд прокашлявся. Клята плівка в горлі все не щезла. Чи не захворів він, бува? Тільки цього ще не вистачало!

— Мабуть, ви всі вже знаєте, що князь київський навесні посилав посольство на чолі з князем канівським до очаківського хана Хаджибея. Задачею посольства було не лише дізнатися про наміри Ногаєвих нащадків щодо київського та інших новостворених Литвою князівств, а й розвідати їх військову міць. І мушу сказати, що князь канівський зі своїм завданням упорався блискуче. Знає він і про те, які сили знаходяться в розпорядженні кримського хана Мамая.

І великий князь кивнув головою, дозволяючи Боброкові говорити.

— Дякую, великий княже, — відказав Боброк. — Я зустрічався з очаківським і буджацьким ханами і переконався: того, що трапилося з колишнім князем київським Федірком, вони більше не допустять. А не вступилися Ногаєвичі за нього лише тому, що Федірко більше тягнувся до лівобережних улусних ханів, аніж до Хаджибея з Котлабугою.

— Отже, будь-який наш поступ на південь викличе збройний спротив Ногаєвих нащадків, — зауважив Кейстут. — Чи, може, я помиляюся?

— Ні, княже, — відказав Боброк. — Додам лише, що так само вчинить і беклербек Мамай, коли ми підемо на нього.

— Зрозуміло. А які зараз між ними стосунки?

— Майже такі, як і сім років тому, коли кримська і перекопська орди отримали нищівну поразку від Ногаєвичів. Наскільки я зрозумів, Хаджибей та його брати не припускають навіть думки про злуку з Мамаєм. Більше того, якби ми стали на котору з беклербеком, вони навіть пробачили б той ясир, якого їм не віддають князь волинський та князь київський.

— Вони і так його не побачать, — буркнув Любарт.

— Отже, коли ми підемо на Мамая, Ногаєвичі палиці в колеса нам ставити не будуть, — сказав Кейстут. — А коли навпаки?

— Те ж саме. Мамай брав участь у тій битві. І хоча виявив при цьому велику мужність і стійкість, все ж вважає, що Ногаєвичі завдали поразки саме йому, а не ханам кримському та перекопському, у яких він тоді був лише темником.

— Отже, нам є кого вибирати в супротивники, — сказав Коріят. — А як ти, княже, оцінюєш силу Ногаєвичів?

— Ногаєвичі стали ще сильнішими, ніж були сім років тому.

— Чому ти так вважаєш?

— Відділившись від Орди, вони тепер покладаються лише на свої сили. Тому не пропускають жодної нагоди збройно допомогти тому чи іншому сусідові, отже, вони постійно вправляються в ратній справі… — Боброк скоса глянув на Любарта.

— Добре б’ються, — визнав той. — Ні угнатися за ними, ні втекти від них неможливо.

— Саме так, — згодився Боброк. — Хаджибей показував посольству один зі своїх туменів. У мене склалося враження, ніби той тумен складається не з десяти тисяч воїв, а всього лише з однієї людини, наскільки його дії були стрімкими, чіткими й несподіваними. Проте Хаджибей не приховує, що тумени Котлабуги ще вправніші.