Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

— І скільки людей вони можуть виставити супроти нас? — продовжував допитуватися Коріят.

— Тисяч до ста, — відказав Боброк. — А то й більше.

Князі завмерли. Їм, котрі рахували свої дружини на тисячі, а то й сотні, така цифра здавалася неймовірною.

— А ти правильно порахував? — поцікавився Кейстут.

— Давайте робити це разом. Мої вивідники казали, що сім років тому в очаківській орді було тридцять тисяч димів і кожен з них мусив виставити одного воїна. Сьогодні таких димів у Хаджибея за сорок тисяч. Збільшилася орда за рахунок полонених і тих, хто сім років тому, одразу по битві, добровільно перейшов на бік Хаджибея. Набрала сили також буджацька орда. Котлабуга сьогодні має до трьох туменів. Мало того, буджацький хан дуже заприязнився з турецьким візиром, і той пообіцяв йому будь-якої хвилини прислати на поміч двадцять, а то й тридцять тисяч яничарів, перед якими сьогодні тремтять найсильніші держави світу, Тож коли ми вирішимо щось робити, то треба діяти блискавично, аби Ногаєвичі не встигли скористатися тією допомогою.

— Ти ще про Солтана нічого не сказав, — нагадав Любарт.

— Подільський хан може виставити щонайменше п’ятнадцять тисяч кінних і тисяч з десять піших ханських людей.

— За потреби він може виставити й більше, — відказав Любарт. — Мої вивідники вважають, що лише кінних у Солтана набереться два тумени. І піших тисяч із п’ятнадцять.

— Це князь Боброк навмисне применшує сили Солтана. Аби ми не так злякалися, — пожартував князь брянський, проте цей жарт не викликав жодної посмішки.

— То що ж воно виходить, — обвів князів примруженими очима Коріят. — На нас має посунути щонайменше сто тисяч татар. Чи не так?

— Не посунути, а налетіти, мов яструби, — поправив його Любарт. — Ти ще не бачив, які вони в ділі.

— Зате я їх бачив, — відгукнувся Дмитро брянський. — Нічого особливого.

— Не кукурікай раніше часу, — стримав його Андрій полоцький. — Сам же казав, що мав п’ять тисяч раті, а їх було всього дві тисячі. Княже Боброк, а чи можеш ти сказати, скільки туменів у Мамая?

— По ордах чи загалом? — поцікавився Боброк.

— Краще бий вже зразу — називай загалом.

— Під рукою у беклербека Мамая може бути не менше восьми туменів.

— Теж не жарти, — зітхнув князь полоцький. — І все ж краще мати справу з ним, ніж з Ногаєвичами.

— Це не зовсім так, княже, — заперечив Боброк. — Звісно, сили в нього менші. Проте коли ми здолаємо його, то ризикуємо опинитися межи двома вогнями. З одного боку — Ногаєвичі, а з іншого — сама Золота Орда. І коли вони домовляться між собою.

— їм навіть домовлятися не треба, — перебив Боброка князь чернігівський Корибут, який до того сидів мовчки. — Кожен з них і сам може вдарити так, що з кількох наших тисяч, котрі ми залишимо там, тільки пір’я полетить. Вважаю, що Боброк правий. Краще небезпеку чекати з одного боку, аніж з двох.

— Але ж сто тисяч, — важко зітхнув Коріят. Слідом за ним похнюпилися і його сини. — Це вам не ляхи і навіть не тевтони…

— А що тевтони? — войовниче скинувся Кейстут. — Сорок тисяч сунули на нас. Де вони нині? І всі, як один, були в залізо закуті. А на якому з татар ви бачили те залізо?

— Але ж сто тисяч… А що маємо ми? Можеш сказати нам про це, великий княже?

Ольгерд знову прокашлявся. Здається, в горлі шкребло трохи менше.

— А це я у вас повинен запитати, — повільно, мов би знехотя посміхнувся він. — 3 кого почнемо — з тебе, княже полоцький?

— Можу дати шість тисяч ратників, — відказав Андрій.

— А більше шкода?

— Коли зібрати мисливців, бортників з ратаями та дроворубами, то всього тисяч з десять набереться. Проте ті не вчені ратній справі…

— Це мисливці не вчені? — підняв Ольгерд важкі брови. — Маєш дати не менше восьми тисяч. І настільки вони будуть вчені, спитаю з тебе, а не з них. А ти що даси, Коріяте?

— Тисячі чотири, не більше. Сам же відаєш, князівство моє невелике…

— І в мене стільки ж, — відгукнувся Кейстут. — Мало, зате всі в броні. А більше не можу, бо треба комусь і перед тевтонами маячити. Та гадаю, що мої чотири тисячі не поступляться і десятьом татарським.

— Веди рахунок, Дмитре, — звелів Ольгерд князю брянському.

— Слухаю, великий княже…

Дмитро заходився щось виводити на столі кінчиком ножа. По хвилі запитав:

— А дядькові Кейстутові скільки ратників записати — чотири тисячі троцьких чи десять — татарських?

Андрій полоцький голосно пирхнув. По обличчях інших князів хвилями заходили посмішки. Не втримався і великий князь, хоча тут же докірливо мовив: