Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

Не було і наймолодшого з Гедиминовичів, Явнута-Івана. До цього часу не може він вибачити Ольгердові та Кейстутові те, що вони зігнали його з великокняжого столу, на який Явнут був посаджений згідно Гедиминового заповіту. Але іншого виходу тоді не було: Литві в котрий раз загрожувала смертельна небезпека, а Явнут виявився плохеньким великим князем. Ображений, він подався було до Москви, проте невдовзі повернувся: на чужині князі без війська і грошей потрібні найменше. Дали брати Явнутові невеличке заславське князівство на рубежі з татарами і зарився Явнут у своєму уділі так, що вже четвертий рік з нього носа нікуди не витикає. Проте підозрювати князя заславського в якихось діях супроти інших братів теж не годилося. Надто вже нерішучим і неповоротким від природи був колишній великий князь, аби повернути собі місце, вказане самим Гедимином.

За Любартом сидів Коріят-Михайло, котрий держав Новгородок і землі навколо нього. Цей теж, як і Любарт, приїхав зі своїм почтом. Проте почт складали не знатні боляри, а Коріятові сини — Юрій, Олександр та Костянтин-Федір. Мали Коріятовичі дужі плечі, жилисті шиї, проте поводили себе, начебто сором’язливі невістки, що їх вперше батько з матір’ю вивели в люди. За словами всезнаючого Віхола поодинці кожен з них був, мов безпомічне теля, а от разом — то була така сила, з якою мали рахуватися старші Ольгердовичі, котрі вкупі з Дмитром Боброком верховодили в княжому курчатнику. До того ж, вони, як і їх батько Коріят, були безмежно віддані йому, великому князеві. Тож, коли настане можливість посадити їх на якийсь стіл, на цю обставину треба зважити.

А от чи може він назвати відданими своїх старших синів, Андрія та Дмитра, які сиділи за Кейстутом, Ольгерд не відав. Так, сьогодні кожне слово великого князя вони виконують беззастережно. Проте навряд чи дивляться вони на світ його очима. Чи то мало уваги приділяв їм Ольгерд за своїми великокняжими клопотами, чи то більше, ніж треба, просиділи вони в княжому курчатникові, проте у великого князя вже давно склалося враження, що вони не розкриваються перед ним так, як то належить шанобливим синам. І почалося це не вчора чи позавчора. Ще в дитинстві слово Дмитра Канівського, позашлюбного Коріятового сина, важило для них чи не більше, ніж батькове. І так, здається, лишилося і сьогодні. Он як обсіли безбатченка Дмитро Брянський та Андрій Полоцький, а вкупі з ними і Дмитро-Корибут Чернігівський. Хоча зазвичай місце Боброкове не з ними, а в кінці столу, разом з іншими незначними князями.

Проте сьогодні серед запрошених незначних князів не було.

Великий князь ще раз обвів присутніх пронизливим поглядом і рішуче поклав на стіл широку і жилаву долоню. У зброярні запала мовчанка. Навіть Кейстут, який розслаблявся і відверто куняв скрізь, де не було чути дзенькоту криці, на цей раз випростався і пильно подивився в очі Ольгерда. Всі знали, що мав означати цей жест великого князя.

— Те, що ви тут почуєте, не повинна знати жодна душа, — повільно, аби кожне слово доходило до присутніх, почав Ольгерд. — Йдеться не про примучення якогось города чи уділу. Йдеться про те, як нам надалі будувати велике князівство литовське та руське, яких друзів та недругів воно має обирати… — він замовк, замислено втупившись у поверхню столу. — Говоритимете по ділу і коротко, бо коли кожен буде розводитися, то нишпорки можуть запідозрити нас у чомусь незвичному.

— Розумно, — зблиснув швидкими очима Кейстут і знову прихилився до стіни.

Ольгерд насмішкувато кахикнув.

— Вибач, брате, проте тобі навряд чи вдасться відбутися сьогодні одним цим словом, — сказав він. — Я просив би кожного з вас висловити свою думку про те, що діється у його найближчих сусідів і якими він бачить подальші стосунки з ними.

Замислилися князі. Кожен з них міг би розповідати про свої стосунки з сусідами не одну годину. І про свої наміри на майбутнє стільки ж. Проте відали вони, що скільки б не було тут наговорено, великий князь все одно поверне на своє. Здається, він уже зараз щось вирішив і чекав лише підтвердження своїм думкам.

Першим почав Кейстут.

— Кажеш, великий князю, аби кожен поділився, яких йому друзів або недругів обирати… — він поглянув на вузьке вікно-бійницю, ніби чекав, що звідтіля от-от має з’явитися обличчя недруга. — Щодо друзів, то тут мені казати нічого, бо серед моїх сусідів їх немає. А от недругів — скільки завгодно. І головний недруг троцької землі — тевтонський орден. І як моя дружина з ним обходиться, вам теж відомо, — він криво посміхнувся. — Б’ємося з останніх сил, і кінця-краю цьому не видно… Тевтони ті як змії багатоголові: знесеш одну — одразу десять відростає. Ще б пак — все христове воїнство за ними стоїть. Тож лізуть мошкарою, у свою католицьку віру загнати прагнуть.