Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

Все ж великий князь поволі обвів присутніх хоч і вицвілими від часу, та все ще зіркими очима. Так, ніби всі. По ліву руч, як завше, сидить князь Кейстут, найвойовничіший з Гедиминовичів. Кейстут майже не поступається Ольгердові ні силою, ні славою. Двадцяте літо очолює він збройний спротив тевтонським лицарям, котрі з року в рік, яко свині до жолудів, розкиданих під дубом, сунуть на Литву. Щоправда, сунуть вони здебільшого взимку, коли річки, озера та болота замерзають настільки, що можуть витримувати заковані в лати залізні тіла вершників та їхніх гороподібних коней. Та оскільки льоди вже розтанули, то Кейстут за братовим проханням все ж таки прибув до Києва.

Ольгердові відомо було також, що в Литві ім’я войовника Кейстута важить значно більше, ніж його, Ольгердове, ім’я. І багато хто зі старих литовських родин хотів би бачити саме Кейстута на великокняжому столі. І не тільки хотів, а й під’южував того, позаяк вважав, що для Ольгерда Русь стала ближчою, аніж Литва. Проте Кейстут — і Ольгерд теж знав про це — був непоступливим. Як і двадцять літ тому, Кейстут вірив, що його свята справа — боронити Литву від тевтонських лицарів і тих, хто з ними. А у всьому іншому він довіряється Ольгердові.

Поруч з Володимиром сидить огрядний Любарт з гордовитою левовою поставою. Старий Гедимин чи не найбільше пишався саме ним, Любартом.

Ще б пак — у всі часи київська Русь віддавала належне мудрості, силі і відвазі галицько-волинських князів, котрі, зрештою, перебрали на себе славу і владу князів київських. Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія-Болеслава погляди тамтешніх бояр звернулися не до корінних руських князів (яких, по правді, лишилося дуже мало після татарських ножів), а саме до Любарта Гедиминовича. Він був одружений на доньці Юрія-Болеслава, балакав галицькою мовою не згірш від будь-кого з галичан, та ще й твердив, що коли сяде на стіл галицький та волинський, то не порушить жодної з вольностей цієї землі. Усівшись на галицький стіл, він не приховував, що має бажання, як і його тесть, бачити Литву — свою отчу землю! — під рукою галицького князя.

Та тринадцять років тому гонорові Любарта було завдано нищівного удару.

А почалося з того, що Ольгерд з Кейстутом, аби запобігти татарським набігам, послали до золотоординської столиці Сараю послів з дарунками та запевненнями в дружбі, приязні та збройній допомозі супроти будь-якого ординського ворога. Взамін же попросили кілька руських земель, як то: київську, брянську, сіверську. Власне, так робили всі, хто сусідив з Ордою. Навіть могутній галицький князь Данило їздив поклонитися Орді. І зазвичай всі вони поверталися задоволеними.

Проте Кейстутові з Ольгердом не пощастило. Чи то листа було не так складено, чи треба було посольство очолити самому Ольгердові, проте посли повернулися, побиті батогами і з колодками на шиї, як раби. Лише набагато пізніше Ольгерд довідався, що таке було вчинено з намови московського князя Івана, сина Калити, якому золотоординський хан Бедирбек вірив беззастережно. А намовив московський князь тому, що боявся вивищення Литви. Тож і вийшло, що замість добросусідських стосунків Литва з Ордою стали ледь не на прю.

Довідалися про це західні сусіди землі литовської і заворушилися. Тевтонський орден оголосив хресний похід на язичницьку Литву, і під його стяги стало ледь не сорок тисяч кованих у залізо франків, бритів і навіть ромеїв. Для збройного опору їм литовсько-руські князі, і Любарт теж, зібрали все, що лише можна було зібрати.

Страшними були ті часи. Не раз і не два здавалося Ольгердові, що його рідній Литві вже не втриматися. Все ж ласка Господня не обійшла князівство Литовське та Руське. Вистояли. Втримали свою землю. Проте не всю. Скориставшись, що всі сили князів литовських та руських були кинуті на боротьбу з тевтонами, король польський Казимир купно з уграми та чехами захопив майже безборонну Галичину та Волинь. Відбивши напад хрестоносців, литовські князі кинулися на допомогу Любартові. Проте їхні дружини були настільки знесилені, що вдалося відібрати лише Волинь. А щодо Галичини, то нехай Любарт повертає її собі сам. І краще, якби він її не здобув, бо для Литви одне Волинське князівство куди безпечніше, аніж могутнє Галицько-Волинське.

«Тож вибач, брате, що допомагаємо тобі більше на словах», — подумав Ольгерд.

Поруч з Любартом мав сидіти Наримунт-Михайло, князь турово-пинський, проте його вже два роки немає на цьому світі. Під час зимового полювання на тура провалився Наримунт під кригу, застудився, та так і не одужав.