Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

— І отримав би дулю з маком, — поважно підкрутив світлого вуса князь полоцький.

— Що, — примружив очі Дмитро, — боїшся, аби батько з тебе не зняв портів?

— Не в портах, брате, справа. Припустимо, дав би я тобі тисячу-другу кінних. Вистачило б тобі чи ні?

— Мабуть, ні, — визнав Дмитро. — Але…

— Тож бо й воно. Там би й десять тисяч найкращої дружини не допомогло б. Забув ти, брате, як нас із тобою дядько Віхол вчив: до осиного рою треба підкрадатися непомітно. А ти що? Ломишся, мов п’яний кабан очеретом.

— Ті ж самі слова казав мені й батько, — страдницьки поморщився Дмитро. — Але ж вважай: більше половини моєї дружини є нащадками сіверян, котрі втекли в пущі від Батия. То в них аж руки чешуться дозолити татарам. От я й подумав: а чи не прогулятися мені трохи над Сеймом? Землі ж ці здавен були нашими, руськими, — одним довгим ковтком він випорожнив чашу і потягнувся за куснем ковбика, — Друзі-брати, обзивайте мене як завгодно, але я згоден посперечатися на свого коня, що великий князь таки неспроста затіяв цю учту. Вірно, Андрію?

— А таки неспроста, — згодився князь полоцький. — Коли на те пішло, великий князь таки не зволив побувати ні на твоїх, брате, ні на моїх іменинних учтах. А він же до нас, коли розсудити добре, ставиться не гірше, ніж до Володка. Ні, щось таки замислив наш батечко.

Пожвавішали князі лише тоді, коли великий князь пішов до опочивальні. Меди та вина полилися хоча й не рікою (Ольгерд все ж таки був недалеко) проте випитого якраз вистачило для веселощів, дружніх клинів, спогадів та пісень.

А зранку, ще й не світало, застукали гридні у двері найзнатніших Гедиминовичів і передали Ольгердів наказ: усім через галерею негайно вийти до княжого саду, а звідтіля — на Дніпровий берег.

Коли князі, зіваючи до хрускоту в щелепах, зібралися на березі, підійшов сам великий князь. Мовчки скинув з себе великокняжі шати і, пирхаючи, мов лось, рушив у темні Дніпрові води. Хоч-не-хоч те ж саме мусили зробити й інші.

Вийшли з води посинілі, і зуб на зуб не потрапляв. Зате від учорашнього застілля не лишилося й сліду.

— От би зараз та й перехопити чогось, — зауважив князь брянський, стрибаючи на одній нозі, аби вода витекла з вуха.

— Ти що, приїхав сюди живота набивати? — нахмурено повернувся до нього Ольгерд. — Міг би це зробити і в себе.

Князь брянський не образився на ці слова, а значуще підморгнув Боброкові: а я що вчора казав?

Для світанкової ради великий князь вибрав зброярню. Віхол, котрий відав сторожею, розставив своїх людей ще на далеких підступах до неї, а сам, як і личить вишколеному слузі, залишився чатувати за дверима.

Великий князь литовський та руський сидів на чільному місці грубого, нічим не покритого столу. Він скидався на сивого ведмедя, котрий тільки-но виліз із барлогу опісля довгої зимової сплячки і зараз насторожено роздивляється довколишній світ. І здається, ніяких неприємних змін поки що не завважив.

Так, сьогодні Ольгерд не мав достатньої причини для того, аби за старою звичкою бодай злегка пошпетити своїх синів та молодших братів. Вони, самі цього не відаючи, таки непогано зіграли те, що їм належало зіграти за задумом великого князя: дружно, як це водиться в гарній родині, зібралися на іменини свого брата і племінця, побажали йому многая літа, а заодно і повеселилися, хто як хотів. І нікому з можливих вивідників — а Ольгерд з кожним роком все більше переконувався в тому, що при кожному дворі порубіжного князя їх вистачає, особливо серед челяді, — нікому з них не спаде на думку, що Гедиминовичі з’їхалися до Києва не заради учти. Найголовніше станеться нині, на другий день по застіллі, коли, на думку вивідників, княжі голови ще важкі, язик неслухняно ворушиться в роті, і взагалі нестямно хочеться прихилитися чолом до чогось прохолодного і заснути, а там хоч трава не рости.

— Всі зібралися, кого запрошено? — з хрипотою в голосі запитав великий князь і з легким роздратуванням завважив, що горло його знову наче покрито плівкою. Дивно, але таке щоразу траплялося на другий день по його приїзді до Києва — а приїздив він оце чи не вдесяте. Добре, що за день все сходило, наче й не було нічого. — Нікого гридні не забули розбудити?.

— Здається, нікого, — озирнувши присутніх, відказав князь київський. Як господар цього терему, Володимир сидів по праву руч від великого князя, одразу ж за рогом вичовганого до блиску ліктями княжих гостей столу. — Тут є всі, кого ти звелів запросити.