Рука ковзає вниз, до моїх зведених разом стегон. Я починаю молитися, хоча не знаю, чого прошу, і в цю мить я аж ніяк не гідна Божої уваги. Дивовижно, але Анжу раптом прибирає руки з мого тіла. Можливо, він задоволений. Можливо, мої страждання закінчаться. Ця думка не встигає набути форми, як мій брат розкриває ширше виріз моєї сорочки, оголивши груди.
— Такі бездоганні. Такі білі,— у захваті бурмоче він,— немов Венера. Ось хто ви — богиня кохання. Моя богиня.
Його губи торкаються тієї з грудей, що ближче до нього. Рука повертається до моїх ніг, намагаючись протиснутися між ними. Мене затоплює жах. Я знаю, що маю розвести стегна, але не можу. Я відчайдушно бажаю відкинути руку брата, так само відчайдушно містяни бажають відкинути його за межі Сен-Жан-Д’Анжелі.
— Не бійтеся,— співуче промовляє Анжу,— я подарую вам насолоду. Усю насолоду, на яку заслуговує богиня.
Я намагаюсь думати про те, скільки тягарів упаде з плечей після моєї капітуляції. Мені вдається трохи розслабити м’язи.
— Ось так краще,— схвалює Анжу в той час, як його рука прослизає поміж моїх ніг і прямує вище, доки не сягає потаємної розвилки.— Перший раз — найважчий. Обіцяю, незабаром ви навчитеся залюбки розводити коліна. І співатимете мені дифірамби не менш палко, ніж я роблю це для вас.
Перший раз! Раптом мене осяює думка, що подібне злягання, наругу над усім святим, доведеться терпіти неодноразово. Коли я віддам цноту моєму братові, це принесе мир, але для утримання цього миру я буду змушена знову й знову ділити з ним ліжко. Мій гріх буде постійним, аж доки він не втомиться робити мене грішницею. Нічого гіршого я не можу уявити — це гірше за смерть; безперечно, гірше за втрату прихильності королеви чи тривалу ворожнечу з моїм братом.
— Ні! — вигукую я. Учепившись у руку, яка прагне ґвалтувати мене, я відкидаю її.
Анжу сміється, неначе моя боротьба з ним — лише гра. Звільнивши руку з моїх цупких пальців, він обвиває мій стан і пригортає мене до себе.
— Я можу бути терплячим,— каже він.
Він нахиляється поцілувати мене, і я кусаю його за губу. Я відчуваю смак крові. Судячи з крику здивування й болю, це його кров. Він відпускає мене, прикладаючи долоню до рани, а я, користуючись нагодою, з усіх сил відштовхую його. Він котиться з мого ліжка і з приємним гупанням падає на підлогу.
Я хапаю дзвоник зі столу та гучно дзвоню.
— Жийоно, ти мені потрібна! — кричу я.
Анжу підстрибує. Його погляд сповнений такої ненависті, що я боюсь, що навіть присутність Жийони не завадить йому завдати мені шкоди. Але, згадавши про матір, він опановує себе, демонструючи холоднокровність. Торкнувшись своєї губи, він розглядає сліди крові на пальцях.
— Ті, хто проливають мою кров, завжди шкодують про це. Я відповідаю за свої слова. Я не бажав вашої смерті, але віднині ви самі можете бажати її.
Метнувши погляд на своє відображення в моєму дзеркалі, він поправляє камзол, після чого піднімає завісу, пропускаючи Жийону всередину.
— З вашою пані знову стався напад,— каже Анжу.— Боюся, від наслідків хвороби вона страждатиме все життя.
Коли Сен-Жан-Д’Анжелі капітулює, ми вирушаємо до Анжеру. Я надто слабка для верхової їзди. Карл віддав мені свій паланкін і щоранку допомагає мені підніматися на нього. Генрієтта сидить біля мене, коли ми наближаємось до міста. Незважаючи на холод та її докірливий погляд, я відчиняю вікно, аби краще розгледіти міцні круглі вежі палацу, більше схожого на фортецю. Сьогодні, уперше за тривалий час, ми вечерятимемо і спатимемо у приміщенні, і такі прості задоволення гріють душу.
— Гадаєте, Амбруаз Паре дозволить мені помитися? — запитую я в подруги.
Я залюбки змила б останні сліди моєї лихоманки разом із затяжним відчуттям бруду, що його залишили на моєму тілі дотики Анжу.
— Навіщо радитися з паном Паре? Довірте це мені.
— Тоді я, мабуть, піду до каплиці.
Я хочу бути чистою тілом і духом. Заплющивши очі, я уявляю, як схиляюсь на коліна перед уламком справжнього розп’яття, принесеного до Анжеру святим Луї, і молю Бога очистити мою душу.
Ми заїжджаємо до двору. Я в чудовому настрої, найкращому з того жахливого дня, коли сеньйор дю Гаст порушив мій спокій. Карл спішується і протискається крізь натовп до мого паланкіну. Я усміхаюсь йому, але наступної миті до мого поля зору потрапляють менш привітні обличчя — герцога де Гіза і його дядька кардинала. Що вони роблять в Анжері? В очах моєї матері читається те ж саме питання, коли вона стоїть біля Карла.
Читать дальше