Софі Перино - Дочка Медічі

— Я божеволів від хвилювання. Ми дізналися, що ви хворі, але не отримували жодних новин, нічого, крім щоденного звіту про загиблих. Я міг лише затримувати подих і молитися, аби вашого імені не було серед мертвих, адже ви не надали мені права запитувати про вас.

— Мені прикро, що ви хвилювалися через мене.

— Справді?

— Авжеж.

— Як я можу вірити цьому після...— він уривається.— Гадаю, баронеса може трохи відійти. Будь ласка.

Шарлотта дивиться на мене.

Я борюся із собою.

— Якщо залишитесь біля дверей,— зрештою кажу я.

Герцог полегшено видихає.

— Навіщо ви написали мені того жахливого листа?

— Ваша милосте...

— Генріх.

— Ваша милосте, мені дуже чітко дали зрозуміти, що наш...— я зупиняюсь. Наш? Яке слово краще підібрати? «Зв’язок» передбачає щось більше за те, що було між нами. «Флірт» надто банально описує наші зустрічі, які були для мене чимось незвичним,— наші амурні справи змусили мене вийти за межі пристойності, поводитися не так, як належить французькій принцесі,— я дивлюсь на свої коліна.— Я повинна виправитися, доки не завдала клопоту його величності.

— Я завдаю вам клопіт?

Я бачу, що його очі сповнені болю, як і вчора у дворі. Якби ж я могла не засмучувати його...

— Ні,— кажу я,— ви людина честі, яка заслуговує на свою чудову репутацію, моє захоплення вами не завдало мені жодного клопоту. Але привело мене до гріха.

— Поцілунок — це гріх?

— Не один.

— А скільки? Скільки їх потрібно для гріха?

— Пане, ми обмінювалися поцілунками достатньо разів, аби зайти за межі дозволеного, де б ця межа не була. І не всі поцілунки однакові,— я червонію.

— Я вважаю себе набожною людиною й, на мою думку, ми не скоїли гріха,— серйозно відповідає він.— Ані наші обійми, ані зізнання в коханні не є гріхом,— забравши руку з коліна, він занурює її у своє волосся.

— Дехто вважає наш флірт не таким невинним,— я приглушую голос.— Вони приймають мене за придворну даму іншого сорту.

— Хто? Хто такої думки про вас? — він підстрибує.— Я викличу їх на дуель і проштрикну мечем!

Цей лютий, захисний тон, сердите посмикування його щелепи... Здається, я ніколи не кохала герцога сильніше. Моє серце розривається.

— Не можу сказати,— я опускаю голову. Якусь мить нічого не відбувається. Потім герцог сідає. Я відчуваю дотик його пальців на своєму підборідді й піднімаю голову, і наші погляди знову зустрічаються.

— Такі плітки — отрута, але не дозволяйте їй вбити вас. Ви знаєте, що ви — інша. Я знаю.

Хотіла б я мати таку впевненість. Однак гнівні слова Анжу про неприпустимість мого захоплення й вовчі погляди Гаста не так легко ігнорувати.

— Є ще дещо. Герцог Анжуйський думає, що я — ваша шпигунка.

— Він — дурень!

Він значно гірший.

— З цієї причини ви віддалилися від мене! Хочете припинити брехливі плітки?

Я киваю. Він усміхається. Я здивована.

— Чому ви усміхаєтесь?

— Я вирішив, що ви мене більше не кохаєте,— він стискає мою руку. Я знаю, що мушу припинити це, але його дотик, на відміну від дотиків чоловіків, які останнім часом торкалися моєї руки й не тільки, заспокоює.— Я переконував себе, що це неможливо, адже ви плакали, коли писали цього жахливого листа.

— Ви помітили.

— Авжеж. Але сліди від сліз так суперечили змісту, що незабаром я думав лише про останнє. Знову й знову запитував себе, навіщо ви принижуєте мене словом «дружба» і звертаєтесь до мене за титулом. Єдине пояснення, до якого я додумався, було страшним: я втратив ваше кохання.

— Не втратили. Однак хіба ми не можемо кохати на відстані?

Він підносить мою руку до своїх губ і ніжно цілує пальці.

— Хіба я можу робити це на відстані?

— Ні,— зітхаю я. Певно, він прагнув розсмішити мене, його обличчя хмарніє.

— Я засмучую вас. Я не бажав цього жодним чином. Якщо ви не дозволяєте мені битися за вашу репутацію, тоді я захищатиму її своїми вчинками. Що я маю робити?

— Я присяглася не залишатися з вами наодинці.

— Тоді ви не залишитесь: я відмовлюсь від задоволення бути з вами без нагляду. А на людях я не промовлю жодного слова, не зверну до вас жодного погляду, що змусив би баронесу де Рец незадоволено підняти брови, принаймні, якщо хтось спостерігатиме за нами.

Цього разу я таки сміюсь.

— А якщо не спостерігатиме?

— Тоді я зізнаватимусь вам у коханні й називатиму вас Маргаритою. А ви з усмішкою прошепочете мені: «Я теж кохаю вас, Генріху».

— Я кохаю.

— Упевненість у вашому коханні дозволить змиритися з новими застережними заходами.