Софі Перино - Дочка Медічі

Я переводжу погляд з королеви на герцога. Він дуже пригнічений. Робить кілька кроків уперед, а потім відступає. Добре. Я молюся, аби він тримався на відстані. Якщо він підійде до мене, це підтвердить усе, що наговорив Анжу. Між тим, Анжу підкрадається до Гіза, заводить розмову й підштовхує його до мого паланкіна навіть тоді, коли Карл простягає мені руку й допомагає зійти вниз.

— Ось цей пан особливо бажає розпитати про здоров’я моєї сестри,— єлейно усміхаючись, Анжу вже відверто штовхає Генріха до мене.

— Ваші величності,— герцог уклоняється.— Ваша високосте,— він схиляє голову, не дивлячись на мене. Його неприхований біль крає мені серце, але не достатньо, аби я пожалкувала про моє бажання віддалитися.

Кардинал Лотаринзький, який завжди ходить слідом за герцогом, теж уклоняється.

— Ваші величності,— каже він,— ми дуже засмутилися, почувши про епідемію в королівському таборі, і постійно молилися, щоб загроза оминула його величність і всю його родину.

— Дякувати Богу, ця загроза оминула всіх нас без винятку,— відповідає Карл, вочевидь, не здогадуючись, що тут щось не так. Можливо, мати не переказувала йому чутки, які розповів їй Анжу.

— Ваша величносте,— кажу я, поклавши руку на лікоть Карла,— я втомилася. Ми можемо зайти всередину?

— Авжеж. Герцогине де Невер, де плащ моєї сестри? Накиньте його їй на плечі, інакше вона застудиться.

Виразно дивлячись на мене, Генрієтта підводиться. Накинувши плащ мені на плечі, вона бере герцога під руку.

— Ви допоможете мені знайти мою сестру, пане? Упевнена, ви бажаєте її бачити.

Благослови її Господь! Ми з Карлом ідемо в одному напрямку, а Генрієтта з Гізом — в іншому. Однак шкода вже заподіяна. Я чую, як за моєю спиною Анжу каже матері:

— Дивно! Його присутність — саме та втіха, якої потребує Марго. Цікаво, хто його покликав — гарненька герцогиня чи наша сестра?

Жийона вже в моїх апартаментах. Я сідаю на край ліжка, а вона стає на коліна, допомагаючи мені розбутися. Мати затримується. Ми обоє знаємо причину.

— Ви маєте втомлений вигляд,— каже вона.— Знаю, ми думали, що ви вечерятимете з усіма, але краще я накажу служникам принести вам щось сюди.

Я маю бути розчарована, але натомість відчуваю полегшення. Мені не доведеться бачитися з герцогом.

— Я вдячна вам за турботу, пані. Я охоче залишуся у своїх апартаментах.

Отже, моя мрія піти до каплиці не здійсниться; будь-яка вилазка за межі цієї кімнати дасть Анжу підстави пліткувати, що в мене побачення з Гізом. Якщо я замкнуся тут, цього теж може бути недостатньо, адже мій брат натякатиме, що я запросила герцога до себе.

— Я буду рада, якщо хтось складе мені компанію. Ваша величносте, будьте так люб’язні прислати до мене когось.

Я навмисно не кажу, кого саме хочу бачити, сподіваючись переконати матір, що я не боюся шпигунів.

Залишившись на самоті, я міркую над тим, як краще вчинити. Я не можу передати листа герцогу. Поза-як Генріх не знає, що Анжу хоче зашкодити нам, він може мимоволі посприяти лихим задумам мого брата. Я маю попередити його, а також повідомити, що з моїм здоров’ям усе гаразд, небезпека минулася. Біль, що стискає моє серце від спогадів про його засмучене обличчя у дворі, нагадує мені, що рішення відмовитися від герцога не знищило моїх почуттів до нього. Я можу бути безжальною до себе, викорінюючи моє легковажне захоплення, але не можу втриматися від співчуття до Генріха — це було б не по-християнськи.

Стукіт у двері свідчить про прибуття баронеси де Рец. Улюблений вибір матері, коли за мною треба наглядати.

Вона вітає мене поцілунком, перш ніж умоститися на стільці.

— Почитати вам, ваша високосте?

Щойно вона розпочинає, заходять Генрієтта з Шарлоттою, а за ними — дюжина служників, які несуть мідну діжку та глечики з окропом.

Баронеса де Рец звертає до герцогині запитальний погляд. Анітрохи не знітившись, моя люба подруга відповідає:

— Лейб-медик радить її високості помитися.

Як майстерно бреше Генрієтта! Сподіваюсь, одного дня я зрівняюсь із нею. Це справжнє диво, і воно приносить неабияку користь. У кімнаті здіймається метушня, поки діжку заповнюють водою, а навколо неї встановлюють ширму. Розслабившись у ванні, я шукаю привід відіслати мою гувернантку достатньо далеко, аби спокійно поговорити з моїми подругами.

— Баронесо, будь ласка, читайте далі...— коли жінка повертається до свого стільця, що стоїть з іншого боку ширми, Генрієтта шепоче мені на вухо: — Це правда, що ви порвали з Гізом?