Софі Перино - Дочка Медічі

— А може, вона сумує за відсутніми друзями,— Генріх задирливо підморгує.— Проте ми не маємо часу перейматися такими дрібницями. Ходімо, я жадаю обговорити мою підготовку до облоги.

Коли вони виходять, інші фрейліни починають прибирати речі матері. Я наближаюсь до Генрієтти.

— Ви маєте поганий вигляд,— каже вона.

— Як жорстоко відзначив мій брат.

— Ні, не втомлений,— хворий. Ходімо, я відведу вас до намету.

Я дозволяю їй вивести мене надвір, а потім зупиняюсь.

— Я піду й ляжу в ліжко, але мені потрібна ваша допомога у значно важливішій справі, ніж супровід до намету,— я витягаю листа, затиснутого між корсажем і коміром.— Ми обоє знаємо, що ви маєте можливість передавати листи, які заборонено відсилати.

Генрієтта сміється.

— Я мала б заперечити мою схильність до хитрощів, але я насолоджуюсь цим. Дайте мені листа,— взявши папірець, вона крутить його в руках.— Адреси немає, але я знаю, хто адресат,— мій лист зникає в корсажі її сукні.— Невже кохання — причина цієї блідості? Я була б дуже розчарована це чути. Сподіваюсь, якщо я й навчила вас чогось путнього за останні роки, так це не бути посміховиськом заради чоловіка, навіть дуже гарного,— вона вижидально схрещує руки.

— Ні. Я змарніла не тому, що сумую за Гізом. Я засмучена втратою прихильності через нього. Він причина мого розриву з Анжу, а завдяки Анжу — і з матір’ю. Вони думають, що я — шпигунка герцога.

— А це справді так?

— Ні.

Вона задоволено киває.

— Тоді вважайте ваш лист відправленим.

Я замислююсь: якби вона отримала іншу відповідь, я залишилася би без посланця?

изнаю, я сподівалася, що мати покличе мене.

Відтоді, як вона мене принизила, три дні поспіль я щоранку одягалася й чекала, що мою відсутність помітять. Чекала, що мене запросять до неї. Але, здається, мати вельми охоче займається своїми справами без мене. Я їла на самоті під приводом поганого самопочуття, але навіть це не тривожило матір. Я й справді хвора: апатія, напади лихоманки, відсутність апетиту. Учора Жийона благала мене покликати лейб-медика, але я відмовилась. На третій день мого добровільного вигнання я змінюю рішення. Озноб змінюється відчуттям постійного жару під шкірою і надзвичайним головним болем. Жийона повертається замість лікаря з Генрієттою.

Погляд моєї подруги сповнений хвилювання.

— Вона вся палає! Послухайте,— Генрієтта присідає біля мене,— жахлива епідемія охопила табір. Усе почалося з півдюжини хворих чоловіків, а зараз злягли вже більше п’ятдесяти — у всіх пересохлі губи, укриті пурпуровими виразками,— вона повертається до Жийони.— Ви бачили такі виразки на її тілі?

— Ні, ваша світлосте.

— Тоді їй пощастило. Треба перенести її до ліжка.

Я відчуваю на собі їхні руки, але не можу уявити, що вони мене піднімуть. Я важка, немов залізна гармата мого брата. Однак попри мої сумніви, мене піднімають. Я розплющую очі, й моя кімната неначе обертається. Я роблю спробу рухатися, але, боюсь, що мало чим здатна допомогти Генрієтті та Шарлотті, яким вдається таки подолати коротку відстань і донести мене до ліжка.

— Я піду до королеви,— каже Генрієтта.

Жийона торкається рукава її милості.

— Вони помирають? — шепоче вона.

— Так.

Я лежу із заплющеними очима. Отже, поки я ховалася, Смерть прокралася до табору. Вона прийшла за мною? Я хочу запитати дещо, але мій язик надто сухий і прилипає до піднебіння. Бурмочучи щось незрозуміле, Жийона кладе мені на лоба клаптик тканини. Він холодний, як крига! Я намагаюсь прибрати його.

— Ви що, не бачите, що я замерзаю? — роздратовано кажу я, клацаючи зубами.

Я заплющую очі й, коли тканина повертається на місце, уже не маю сил опиратися.

Час більше не існує. Я непритомнію і впадаю в забуття: я не впевнена в тому, що бачу та чую, коли мої очі розплющені, а мої вуха сприймають якісь звуки. Лише в одному я цілком упевнена: мати тут. Зараз ніч. Чи день. Важко визначити. Однак мати залишається. Одного разу мені здалося, що вона співає мені італійською. Може, все це сон — все, крім вогню, який палає всередині та віддається в моїх суглобах і голові? Якщо це так, краще не прокидатися взагалі, адже у лихоманковому маренні я отримала докази того, що не байдужа матері.

Мої очі розплющені. Щось змінилося. Біль минув. Речі довкола мене вже не схожі на тіні, що розпливаються і втрачають контури. Я досить чітко бачу запалений світильник на столі біля підніжжя мого ліжка. Мати дрімає у кріслі неподалік. Я переконуюсь, що мені вистачає сил повернути голову і виявити Шарлотту, яка сидить біля узголів’я. Я піднімаю руку і кличу її — неабиякий подвиг із мого боку. Вона наближається і, підносячи мою руку до своїх губ, заливається сльозами.