Софі Перино - Дочка Медічі

— Якщо я захоплююсь герцогом, половина придворних дам чинить так само,— визивно відповідаю я.— У чому зрада?

— Ви відрізняєтесь від інших придворних дам. Ви затьмарюєте їх так само, як і я затьмарюю Гіза. Як ви можете принижувати себе, захоплюючись ним?

— Я не принижую себе! Герцог не мій...— я силкуюсь вимовити слово, аби прямо заперечити те, що мій брат, певно, чув від Гаста.— Він не мій коханець. Я не маю коханців. Ви не можете сказати те ж саме про себе.

— Мої коханки нічого не значили для мене. Але ви маєте почуття до Гіза,— Анжу нахиляється, аж доки його губи торкаються мого вуха. Від його гарячого подиху я тремчу.— Ви любите його сильніше за мене? Ви змусите мене страждати, обіймаючи мого ворога?

Я відступаю назад.

— Герцог не ворог вам. Він служить королю під вашим командуванням.

— Він служить лише собі та ігнорує мої накази, коли йому заманеться. Чи ви забули Ла-Рош-л’Абей? — обличчя мого брата спотворене люттю. Попри те, що минули місяці і відбулося чимало битв, спогади про ту подію все ще турбують його, немов незагоєна рана.

— Я не забула, але весь двір — так. І вам час забути. Відтоді ви здобули багато перемог, про які говорить уся Франція.

Здається, Анжу не заспокоюється. Я не розумію, чому він не бачить очевидного: якою би сильною не була моя прихильність до Гіза, це не заважає мені любити його.

— Герцог — амбітна людина,— продовжую я.— Було б дивно, якби він не відстоював власні інтереси. Але я обіцяла захищати ваші інтереси, і ви можете довіряти мені, адже я люблю вас.

— Справді?

— Ви сумніваєтесь? Як ви можете сумніватися, якщо я співала для вас, танцювала з вами, полювала пліч-о-пліч і ставала на ваш бік у будь-якому конфлікті відтоді, як ми возз’єдналися у Фонтенбло п’ять років тому? Як ви можете сумніватися, якщо я запропонувала Богу моє життя замість вашого, коли ви хворіли?

— Я таки сумніваюсь,— його очі знову сяють, але гніву в них немає. Є щось інше. Він знову наближається.— Але ви можете розвіяти мої сумніви. Присягніться, що ви не бачитиметесь із Гізом наодинці.

Важко уявити подібну клятву, але не настільки, як мені здалося б тиждень тому. Мій брат лише просить мене промовити вголос обіцянку, яку я давала на колінах тієї ночі, коли Гаст накинувся на мене. Однак мій голос все одно падає до шепоту:

— Присягаюсь.

Анжу гучно видихає. Його ліва рука обвиває мій стан. Він нахиляється, і я очікую на звичний поцілунок у чоло, проте його губи спускаються нижче, доки не торкаються моїх. Це поцілунок коханця. У моїй голові здіймається вихор думок, серед яких вирізняється одна: гнів Генріха викликаний ревнощами! Я збентежена як цим відкриттям, так і відсутністю відрази з мого боку. Цей гріх незрівнянно більший за будь-який, що я вчиняла з герцогом, але моє серце калатає так само, як і в обіймах Гіза. Мій язик шукає язик Анжу, а моє тіло збуджується від дотику його рук.

Аж тут потяг миттєво змінюється огидливістю. Мабуть, я — найбільш розпусна та хтива жінка на цій Землі; безсоромне чудовисько, що пробуджує низькі інстинкти в усіх чоловіках довкола — зваблюючи навіть власну кров і плоть. І що найгірше, я пристрасно відповідаю на такі гріховні пестощі. Вирвавшись із обіймів Генріха, я нахиляюсь, упершись руками в коліна, встромляю пальці до рота і блюю.

Генріх відсахується. Певно, він уперше усвідомив непристойність того, що ми накоїли. Я закриваю обличчя, ховаючись від його погляду.

— Я бачу, як ви мене любите. Я огидний вам! Я викликаю у вас відразу, але Гіз — ні.

Я дивлюсь на нього, приголомшена. Ось цим він переймається?

— Подумати лише, я вірив вам, коли ви казали, що любите мене понад усе на світі. Ви наскрізь фальшиві, як і казав Гаст. Ви причаровуєте чоловіків задля власних жорстоких цілей. Але не бажаєте виконувати обіцянки, на які натякають ваші губи та ваші вчинки.

Я не можу дихати. Не можу повірити в те, що чую. Я знову встромляю пальці до рота, але з цього нічого не виходить.

Брутально схопивши мене, Анжу тягне моє тіло до виходу з намету.

— Що ж, герцог може отримати вас. На здоров’я. Мені від вас нічого не треба. Віднині ваша краса та ваші гарні слова вже не мають наді мною влади. Геть звідси!

Піднявши завісу, він штовхає мене під дощ. Я перечіпаюсь і падаю, нестримно тремтячи у смузі світла, що вибивається з-за спини мого брата. Потім він запинає завісу, і світло зникає — суцільна темрява огортає мій світ. Генріх покинув мене, мати втратила довіру. Я почуваюсь нещасною, винною і самотньою.