Софі Перино - Дочка Медічі

Я не маю сил рухатися. Може, Анжу справедливіше розсудить мене, якщо вранці знайде мертвою на землі? Схиливши голову на коліна, я плачу. Коли сліз уже немає, я не знаю, що робити далі. Згодом приходить рішення: сповідатися. Я мушу добитися відпущення моїх гріхів і намагатися не повторювати їх. Клятва віддалитися від герцога, яку я дала Анжу, може й не поверне довіру матері та брата, але все одно її варто дотриматися. Зануривши руки в багно, я насилу підводжуся. Я мушу написати моєму герцогу. Попросити його не наближатися, коли ми знову зустрінемось. Я більше не побачу його наодинці, і ця думка ледве не доводить мене до нових сліз.

Світильники в моєму наметі тьмяно сяють. Жийона спить: голова відкинута назад, на колінах лежить моя нічна сорочка. Радіючи, що не треба пояснювати, де я була, я обережно рухаюсь, аби не розбудити її. Угледівши якесь обличчя у дзеркалі над моїм туалетним столиком, я ледве стримую крик. Я повертаюсь в усі боки, шукаючи божевільну жінку, яка вдерлася до мого намету, перш ніж усвідомлюю, що це моє відображення. Мої очі мають дикий вираз. Зачіска почасти розвалилася: мокрі пасма волосся звисають над обличчям і липнуть до шиї. Моя шкіра така бліда, що мене можна прийняти за мертву.

Знявши плащ, я жбурляю його на килим. Скидаю просякнуту водою сукню, розірвавши її там, де я не могла дотягнутися до зав’язок. Вбрана лише у вологу сорочку, я прокрадаюсь у ліжко, притискаючи до грудей письмове приладдя.

Яке ж складне моє завдання! Сам факт, що я пишу герцогу, є непристойним. Якщо мого листа перехоплять, я мушу принаймні подбати, аби він не зашкодив мені ще більше. Відтак, жодних ніжних слів, здатних пролити бальзам на рану, яку я повинна завдати.

«Ваша милосте». Таке вітання може здатися ляпасом чоловіку, який чув, як я шепотіла його християнське ім’я. Я відкидаю такі думки і продовжую: «Попри невинність нашої дружби, я боюсь, що вона...» Було б жорстоко розділити з ним провину, яку я відчуваю через нашу поведінку; у цьому немає необхідності, адже це ніколи не повториться, «...стала причиною пліток при дворі». Кров закипає в моїх жилах, коли я згадую, про які саме плітки йдеться. Загалом лист виходить коротким, але він завдасть не меншого болю тому, хто його читатиме, ніж завдає мені, поки я його пишу. Я підписуюсь «Герцогиня де Валуа», квапливо згортаю і скріплюю печаткою послання, перш ніж інші сльози, подібні до тієї, що залишила пляму на моєму підписі, не впали на сторінку і не зіпсували її. Потім я ховаю листа під подушкою. Важко уявити, що я спатиму на папері, де написані такі жорстокі слова. Але я виснажена, і думка, що я не засну, не встигає народитися, як я роблю протилежне.

Я просинаюсь із чханням. Мій плащ зник так само, як і залишки моєї сукні. Мою голову стискає тупий біль. Мої ноги немов чавуном налиті. Однак я мушу підвестися. Я маю певні обов’язки. Я не чекаю на теплий прийом у наметі матері, проте я служитиму їй разом з іншими фрейлінами і своєю старанністю спростую те, що наговорив про мене мій брат. До того ж, я маю передати мого жахливого листа Генрієтті. Допомагаючи мені вбратися, Жийона запитально дивиться на мене. Однак що б там моя фрейліна не думала і яких би висновків не дійшла, розглядаючи розірвані та зіпсовані речі, які вона забрала, поки я спала, вона тримає їх при собі.

Коли я потрапляю до намету матері, вона вже закінчує свій туалет. Попри те, що інші фрейліни тепло вітаються зі мною, вона ніяк не реагує на мою присутність. Уже надто пізно наполягати на такому почесному обов’язку, як передати їй взуття, але, коли вона підходить до свого туалетного столу, я виступаю вперед. Останнім часом мені доручають робити матері зачіску. Беручи гребінь, я відчуваю, що моя рука тремтить. Унаслідок цього гребінь зачіпає її.

— Ви сьогодні якась незграбна,— мати пронизливо дивиться на моє відображення у дзеркалі.

— Прошу вибачення, ваша величносте.

— Віддайте гребінь іншій фрейліні, доки мене не поранили.

Передаючи гребінь, я почуваюсь так, ніби поранили мене. Я прийшла виконати свій обов’язок, проте, якщо мене публічно принижуватимуть, це буде нестерпно.

Коли матері закріплюють каптур і вуаль, заходить Анжу.

— Пані,— він іде повз мене, навіть не дивлячись у мій бік.— Бачу, міцний сон відновив ваші сили,— погляд Анжу зустрічається з моїм у дзеркалі матері,— чого не можна сказати про нашу сестру. Такі втомлені очі, Марго. Цікаво, що зіпсувало вам відпочинок?

— Можливо, нечиста совість,— мати тихо промовляє ці слова, проходячи повз мене, але, поза сумнівом, я не єдина, хто їх чує.