Софі Перино - Дочка Медічі

Думки вирують у моїй голові роями маленьких кусючих комах, схожих на тих, що прилітають до Парижа влітку. Усе, що мені потрібно — сказати правду, і мій шлюб буде анульовано. Якщо вірити моїй матері, я буду вільною і зможу вийти заміж за покликом серця. Але... хіба моя мати колись дотримувала слова, принаймні якщо йшлося про обіцянки, дані мені? Крім того, чи можу я купувати свободу ціною чужого життя? Підступне вбивство шляхетної людини — а мій кузен шляхетний і порядний — гріх. І мене не переконають пишні урочистості та молебні, які влаштували в Парижі протягом цього тижня, святкуючи вбивство товаришів по вірі мого чоловіка. Я не така, як моя мати, яка досягає своїх особистих цілей за всяку ціну.

— Так, пані, мій шлюб консумований.

Мати здригається. Стиснувши моє плече рукою, вона допитливо вдивляється в моє обличчя. Її темні очі нагадують мені крука на підвіконні. Вона чекає, що я здамся, відвернусь, визнаю поразку й скажу те, що вона хоче почути.

— Ви присягаєтесь? Пам’ятайте: клятвопорушення — великий гріх.

Мене охоплює нестримне бажання сміятися — вельми недоречна реакція. Клятвопорушення — великий гріх? А вбивство — ні? А зрада дітей задля влади і власних політичних інтересів не викликає огиди? Саме тому я піду на клятвопорушення з легким серцем.

— Як набожна католичка і донька Франції я присягаюсь вам, що пов’язана з моїм чоловіком справжніми шлюбними стосунками.

На якусь мить мати втрачає самовладання — її обличчя розгублене. Потім вона опановує себе. Але тієї короткої миті було достатньо для мого тріумфу. Я вільна! Не від мого чоловіка й не від стін цього палацу. Здається, нас із Генріхом ще довго триматимуть у полоні. Проте мати вже не має наді мною влади. Стільки років я намагалася догодити їй, привернути її увагу, завоювати її прихильність, покірно виконуючи її накази. Стільки разів я почувалася розчарованою, коли її любов виявлялася лицемірством. Ця тривала боротьба закінчилася. Я — доросла жінка, королева, і вперше в житті я гідна цього титулу. Я не знаю, чи покинули круки Луврський двір, але чорні птахи з моїх кошмарів полетіли геть, і я вже не боюсь, що вони повернуться.

кби ж Маргарита де Валуа народилася в Англії.

Я постійно думала про це, коли шукала матеріал для моєї книги про принцесу, яка була об’єктом чисельних наклепів. Якщо відкинути міфи про неї (до яких я звернуся згодом) і спиратися виключно на історичні відомості, очевидно, що Маргарита була надзвичайно розумною жінкою, мудрим політиком, а в останні роки життя справила неабиякий вплив на літературне життя Франції. Поза сумнівом, вона була політично кмітливішою за власних братів і більше нагадувала свою матір Катерину Медічі — рішучого й досвідченого політика. Однак, попри те, що королі з роду Валуа помирали один за одним, і, зрештою, Маргарита залишилася останньою законною спадкоємицею, Салічна правда забороняла їй зійти на трон на відміну від її сучасниці Єлизавети І, яка успішно правила в Англії. Вона теж могла би стати великою королевою, але фортуна була не надто справедливою до Маргарити де Валуа.

Так само, як і не була справедливою історія.

Поки династія при владі, репутацію її представників усіляко підтримують. Коли ж династія припиняє своє існування, про останні роки її правління часто пишуть люди, які прагнуть очорнити колишніх монархів. Саме так склалася доля Валуа наприкінці XVI століття. Жоден представник королівського роду не уникнув нападів анонімних памфлетистів — як упродовж життя, так і в подальші століття. Противники Валуа цілеспрямовано намагалися принизити й Маргариту. Подібно до памфлетистів, які пізніше переслідуватимуть Марію-Антуанетту, вони обрали найдавніший і найпростіший спосіб занапастити жінку: звинуватити у німфоманії й розпусній поведінці. Образ Маргарити зазнав найбільшого спотворення у «Сатиричному розлученні». У цьому злісному памфлеті її ображали й з неї знущалися від імені її чоловіка, який вимагав анулювання їхнього шлюбу у зв’язку з необхідністю мати спадкоємця династії Бурбонів — нагальною необхідністю для правителя, який вже був не лише королем Наваррським, а й королем Франції. Нині здається дивовижним, що такі недостовірні джерела приймали за реальні факти. Проте укладачі ранніх історичних хронік не дуже переймалися об’єктивністю інформації. Як резонно відзначає Р. Дж. Сілі у книзі «Міф про королеву Марго: знищення легенди»: «Документальні джерела, створені у період релігійних війн, зазвичай мають відповідне політичне забарвлення». Навіть історичні дослідження, написані у XIX столітті й на початку XX століття, не можуть претендувати на об’єктивність. У передмові автори щиро зізнаються, кого вони підтримують. Сподіваюсь, моя книга «Дочка Медічі» віддає належне Маргариті. Я справедливіше поставилася до неї, ніж наклепники й історики, котрі не бачили сенсу пильніше придивитися до постаті, яку вважали незначною.