Софі Перино - Дочка Медічі

— Дурниці. Принца де Конде теж помилували. Запевняю вас, жага вбивства вичерпала себе, принаймні в Парижі,— насправді я не така впевнена, як намагаюсь переконати його; нам обом відомо, що різанина, яка розпочалася тут, поширилася далі — на Мо, Труа, ла Шаріте й багато інших міст.

— Можливо,— каже мій кузен.— Дехто з присутніх кидав на мене відверто вбивчі погляди. Ви помітили вираз на обличчі Анжу? І він був не єдиним герцогом, розчарованим рішенням королівських радників.

Звісно, він має на увазі Гіза. Генріху бракувало його звичного самовладання. Побачивши, що я зайшла разом із моїм кузеном, він мав такий вигляд, наче йому заподіяли особисту образу. Коли оголосили про помилування, його розчарування було очевидним для всіх.

Ми прямуємо до моїх апартаментів — нашого святилища і в’язниці, де ми перебуваємо вдень і вночі. Я боюсь відпускати мого кузена до його апартаментів, і ніхто з нас не бажає брати участь у світських заходах. Нам наказали відвідати деякі з них, і це було найжахливіше. Два дні тому нас змусили приєднатися до процесії, яка вирушила до Монфокону, де було виставлено останки Коліньї. Моєму кузену довелося дивитися на закатоване тіло. Так само, як і сімнадцятирічному сину адмірала. Юнак плакав. Мій чоловік — ні. Проте тієї ночі він кликав Коліньї уві сні. Заспокоївши його, я повернулася до сусідньої кімнати й оплакувала обох чоловіків, а ще оплакувала власну долю.

Коли ми дістаємось дверей, мій кузен зітхає. Скоса позираючи на нього, я бачу чоловіка, якого вбиває ув’язнення. Мати передрікала це. І мені страшно. Якщо мій кузен погодиться на якусь авантюру, навіть помилування королівських радників не врятує його від смерті — він загине, як і його союзники.

— Дякувати Богу, кардинал де Бурбон не прийде сьогодні. Сумніваюсь, що я витримав би його катехізис, навіть якби від цього залежало моє життя,— мій кузен підходить до вікна.— Два тижні, пані,— каже він, повернувшись до мене спиною.— Від сьогодні я страждатиму два тижні від фальшивого зречення. Але спершу я мушу знайти спосіб придушити свою гордість і написати листа Його Святості, благаючи про прощення,— він дивиться на мене, його обличчя жвавішає.— Чому я маю вибачатися перед ним, коли подейкують, що він влаштовує урочисту церемонію в Римі на честь святкування вбивства найдорожчих для мене людей?

— Справа не в тому, справедливо це чи ні.

— Ваша правда,— його плечі опускаються, і він виглядає старшим за свої роки.

— Пане, ви маєте знайти зброю — щит для захисту вашої душі. Інакше вас знищать наслідки тих жахіть, які вам вдалося пережити.

— Я ніколи не почувався таким безсилим.

— Я завжди почуваюсь безсилою,— це зізнання дивує його, але я здивована більше.

— Як ви вижили?

Я не впевнена, що вижила. Наразі моє життя важко назвати життям як таким. Я не маю впливу при дворі; я віддалилася від чоловіка, чиє кохання здавалося мені вічним; я навіть не можу відволіктися на світські розваги.

— Я прикидалася, що все гаразд. Ви теж можете приховати свої почуття за бравадою, що зазвичай супроводжує ваші слова та дії. Якщо мої родичі знатимуть, що саме може завдати вам шкоди, їхні удари будуть точнішими й болючішими.

Він киває.

— У всіх виставах, які ставили на честь нашого весілля, мене змушували грати ту чи іншу роль. Ви радите мені обрати наступну роль самостійно. Я буду королем Наваррським, коли здобуду свободу й поїду подалі звідси. Треба подумати, як утекти на південь і зібрати армію.

— Так, але планування втечі потребує часу. Якщо ви поспішатимете, вас повісять на Монфоконі й віддадуть ваше тіло на поталу крукам. Доки ви чекаєте слушної нагоди втекти, ви можете жити заради помсти, і для цього вам необхідно знайти собі якесь заняття при дворі.

Дивлячись на свого кузена, я запитую себе, чого мені найбільше бракує. Відповідь надходить миттєво: кохання. Це те, що я не можу йому дати. Але я знаю, хто може. Останніми днями Шарлотта кілька разів намагалася зустрітися з моїм кузеном, але він не бажав її приймати. Час побачитися з нею.

— Пане, чому б вам не провести день із баронесою де Сов? Упевнена, це краще, ніж сидіти зі мною, обговорюючи гріхи моєї родини.

Він шаріється.

— Пані, я вважаю недоречним платити зрадою за вашу доброту.

— Політичним союзникам не потрібна така вірність,— відповідаю я.— Інакше ніхто не мав би політичних союзників,— я хотіла розсмішити його, але він не сміється.— Нужбо, пане, ви ж пам’ятаєте сутність нашої угоди: згідно з її умовами, я схвалюю ваші розваги з іншими жінками.