Софі Перино - Дочка Медічі

Моя подруга витирала сльози, але, почувши мої слова, знову плаче.

— Боюсь, наша розлука триватиме довше. Її величність сказала, що мені вже не треба з ним зустрічатися.

Вона забула, що мій кузен нічого не знав про наказ королеви. Зі свого місця я не можу розгледіти його обличчя. Але Шарлотта може. Що б вона не бачила, це шокує її, очі моєї подруги сповнені жаху. Вона затуляє обличчя руками й ридає. Король Наваррський повертається до неї спиною.

— Настав час розкрити правду,— кажу я, торкаючись його плеча.— Принаймні для нас чотирьох. Якщо ми будемо щирими одне з одним, ми отримаємо неабияку перевагу над іншими придворними,— я глибоко вдихаю.— Моя мати наказала баронесі бути вашою коханкою так само, як і мені наказала вийти за вас заміж. І що з того?

Мій кузен розвертається до мене, його обличчя вкрай сердите й недовірливе. Перш ніж він встигає щось сказати, я зупиняю його жестом.

— Послухайте мене. Я не бажала виходити за вас, але, зрештою, ми порозумілися й досягай згоди, причому на наших власних умовах. Шарлотта звабила вас згідно із задумом моєї матері, але, підозрюю, що зараз вона плаче, тому що засмучена своєю особистою втратою.

— Це правда,— каже вона.

— От бачите, пане. Невже поганий початок має якесь значення, якщо наприкінці спалахує кохання?

Його очі вже не такі суворі. Я веду далі наполегливіше.

— Невже у Франції так багато люблячих вас людей, що ви дозволите вашій гордості відштовхнути віддане вам серце?

— Ні,— він розкриває обійми, й Шарлотта мчить до нього.

— Шарлотто,— зауважую я,— як дружина я не заперечую стосовно вашого кохання. Проте як союзниця короля Наваррського я прошу вас пообіцяти мені, що віднині ви нічого не розповідатимете її величності. Вона заборонила вам зустрічатися з моїм кузеном. Хай думає, що ви підкорилися.

Шарлотта дивиться на мого чоловіка.

— Обіцяю. Я радше відріжу собі язика, ніж вибовкну те, що може зашкодити вам, пане.

— Ви вільні. Поки весь двір переймається круками, ви обоє можете відволіктися на щось приємніше.

— Союзниця протестантів, звідниця... після весілля ви виявили в собі чимало прихованих талантів,— каже Генрієтта, коли вони виходять.— Однак насмілюсь сказати, що це не принесло вам щастя.

— Ви маєте рацію. Але я не маю скаржитись. Здається, за нинішніх обставин жоден французький дворянин не почувається щасливим. Назвіть мені бодай одну щасливу людину — я буду здивована. Може, це моя мати?

— Ні, навіть її щастя не повне. Прості люди моляться на неї як на рятівницю королівства, і вона докладає всіх зусиль, аби останні події принесли їй користь. Але ви бачили її обличчя сьогодні вранці, коли його величність промовляв свою тираду?

— Вона боїться втратити контроль над королем і над ситуацією,— кажу я.

Генрієтта киває.

— Як відомо, прихильність його величності та всієї Франції може бути мінливою. Французи завжди ставилися зі здоровим скептицизмом до дій пані Катерини. Мій чоловік боїться, що, попри всі наші відчайдушні спроби врятувати Конде, нам це не вдасться.

— Отже, ви теж стали союзницею протестантів.

— Не зовсім,— Генрієтта криво усміхається.— Але я зроблю все, що в моїх силах, аби не допустити смерті мого зятя. Жоден мій зять не має померти.

— Упевнена, Гіз у безпеці.

— Йому варто стерегтися її величності. Принаймні зараз. Хоча я вважаю, що він наражається на більшу небезпеку через вас. Після розриву з вами він дуже страждав. З ним відбулися дивні зміни. Він жадав крові Конде попри те, що породичався з цим чоловіком.

— Не треба звинувачувати мене в тому, що Генріх жадає крові. Саме з цієї причини ми не можемо помиритися. Я так і сказала йому. На жаль, я почасти винна в тому, що він відверто бажає смерті моєму кузену. Я дозволила йому думати разом з усіма іншими дворянами, що ми з моїм кузеном близькі, як справжнє подружжя.

Очі Генрієтти розширюються.

— Нічого дивного, що він хоче вбити короля Наваррського.

— Прошу вас розвіяти його страхи. Скажіть Генріху, що я виконала обіцянку. Якщо він кохає мене, хай збереже мою таємницю, адже я маю всі підстави не розголошувати цю інформацію.

Спостерігаючи, як Генрієтта виходить, я ловлю себе на думці, що цим зізнанням сподіваюсь убити двох зайців: захистити свого кузена й повернутися до обіймів герцога. Після возз’єднання мого кузена з Шарлоттою я передчуваю, що мені буде важче терпіти мою самотність.

Надвечір мій чоловік надіслав записку, повідомляючи, що залишиться у своїх апартаментах. Сподіваюсь, це розумне рішення, хоча думка про те, що принаймні двоє моїх друзів будуть щасливими цієї ночі, викликає в мене усмішку. Укрившись ковдрами, я радію, що сьогодні мені не заважатиме хропіння мого кузена. Годину по тому я все ще не сплю і починаю замислюватися, що, можливо, це хропіння заспокоїло б мене.