Софі Перино - Дочка Медічі

Він недовірливо дивиться на мене.

— Мені здавалося, останні події змінили умови нашої угоди.

— Останні події змінили все. Проте якщо ми хочемо бути господарями власного життя, треба поводитися, як ми звикли.

— Гаразд,— каже він.— Я знайду втіху в обіймах іншої, якщо лише так ви матимете змогу побути на самоті кілька годин,— він усміхається, і до нього майже повертається колишня безтурботність.— Я зустрінусь із Шарлоттою.

Уперше за багато днів я жвавіше крокую залами Лувру. Аж раптом чую щось дивне — дикий, пронизливий крик. Потім інший. Здається, вони долинають із двору. Я відчуваю, як кров крижаніє у моїх жилах. Я мчу до найближчого вікна й визираю надвір. Унизу, на бруківці, сидить величезний крук. Здійнявши голову, він дивиться мені в очі й знову каркає. Птахи починають падати з неба — ні, вони не падають, а кружляють над двором, лопотячи крилами. Я ціпенію від жаху. Невдовзі їх стає так багато, що й не злічити; втім, вони прибувають і далі. На відміну від першого птаха, чиї крики змусили мене бігти до вікна, ці птахи не каркають, але їхнє мовчання зловісне. Коли на землі не залишається місця, вони влаштовуються на карнизах. Один із круків вмощується біля вікна, де стою я. Він повертає голову і розглядає мене своїми чорними круглими очима. Я хочу сказати йому невідомо що, аж тут він відкриває свій чорний дзьоб і видає щось дуже схоже на вереск. Цей лемент — лише початок. Його товариші одразу приєднуються, розпочинаючи пекельний концерт, у якому зливаються крики, виття, стогони.

Мене осяює божевільна думка, що це душі підданих мого чоловіка, які повернулися на місце, де їх убили. Я хочу втекти звідси, але, паралізована страхом, не можу рушити з місця, не можу навіть відвернутися або затулити вуха руками. Я усвідомлюю, що довкола мене здіймається метушня. Люди стікаються до вікон — так само, як це було того дня, коли Піль привів до короля чотириста протестантів. За кілька хвилин каркання круків доповнюється плачем фрейлін. Хтось стискає моє плече й нахиляється до мене, ледь не торкаючись губами мого вуха.

— Хіба Господь не помститься за своїх обранців, які волають до Нього вдень і вночі? — це голос мого чоловіка.

Я тремчу, адже вірю, що це кричать душі загиблих, і я впевнена, що Бог теж їх чує. Мій кузен обіймає мене й щільніше пригортає до себе. У палаці панує жахливий гамір. З’являється король під руку з матір’ю.

— От бачите,— каже вона, коли Карл дивиться на зграю птахів, що невпинно каркають,— це лише круки. Не треба наказувати охоронцям виходити на вулиці.

Отже, Карл теж переплутав ці крики з людськими.

Король переводить погляд на мого чоловіка.

— Накажіть їм замовкнути! — його різкі інтонації дуже схожі на звуки, які видають птахи.

— Ваша величносте, я залюбки зробив би це, адже вони лякають мою дружину. Але птахи — такі ж мої піддані, як і ваші. Вони належать небесам.

— Це знак,— Анжу підходить до короля.— Я казав вам, що залишати живим бодай одного протестанта — помилка.

Герцог де Гіз, який стоїть за спиною мого брата, схвально киває.

— Генріху,— кажу я,— я чула й бачила достатньо.

Мій кузен не одразу розуміє, що я звертаюсь до нього, натомість Гіз реагує значно швидше. Почувши, що я називаю клятого суперника їхнім спільним християнським іменем, герцог блідне, його рука інстинктивно тягнеться до руків’я меча. Він змірює мого чоловіка сповненим ненависті поглядом.

Коли мій кузен веде мене звідти, не рознімаючи обіймів, я усвідомлюю, що припустилася помилки. Як би я не прагнула дошкулити Гізу, я не мала так довго тримати його в омані щодо моїх близьких стосунків із чоловіком. Очевидно, що ця думка підживлює ненависть Гіза й робить його небезпечним. Поки ми протискаємось крізь натовп, я помічаю Шарлотту, яку я саме шукала до того, як стався прикрий інцидент із птахами. Одними губами я промовляю слова: «Генрієтта» і «Приходьте».

Попри чималу відстань, я все ще чую в моїх апартаментах каркання круків. Мої подруги, мабуть, теж це чують, але навмисно ухиляються від будь-яких коментарів. Наблизившись одна до одної, ми ніжно обіймаємось — відтоді, як почалася різанина, ми вперше відчуваємо єднання. Потім Генрієтта завважує, що ми з Шарлоттою плачемо.

— Любі мої, годі плакати, останнім часом було забагато сліз. Коли ми зустрічаємось, мають бути лише усмішки або, принаймні, інтриги.

— Щодо останнього я маю певні плани,— відповідаю я.— Шарлотто, ви з королем Наваррським надто довго були в розлуці.