Володимир Єрмоленко - Ловець океану. Історія Одіссея

Не впускайте злості та ненависті в свої серця. Впускайте доброту. Бо злість поневолює, а доброта вивільняє.

Свобода не може бути злою, троянці, бо ненависть прив’язує, а любов розв’язує. Тільки доброта рухає вас уперед, тільки доброта.

Злість — це стріла, що ранить того, хто стріляє. Ненависть — це змія, яка кусає себе за хвіст, але не як початок і завершення усього, а як просто завершення.

Якщо хочете бути сильними, будьте добрими.

Щовечора троянські жінки приходили до воїнів, щоб торкатися до них.

Щовечора вони віддавали чоловікам свої руки і свої пальці, проводячи ними по чоловічих тілах, розслабляючи їхні м’язи, даруючи їм головне відчуття, що його прагне людське тіло: дотик, просте торкання одного тіла до іншого тіла, струм насолоди між двома планетами.

М’яко тиснучи, вони шукали вузлів на чоловічих тілах — вузлів-пагорбів, вузлів-ран, вузлів-напружень, де сходилася чоловіча енергія, де вона чіплялася за матерію, де вона кидала якір.

Торкайтеся цих вузлів, казали старі жінки молодим, торкайтеся й гладьте їх, обводьте їх пальцями, накривайте їх долонями, тисніть на них мізинцями — але не давайте їм напружуватися.

Знайте, жінка має створити з чоловіка пір’я. Знайте, жінка має зробити з гори рівнину. Знайте, у кожному чоловікові є дитина, і в кожній жінці є мати цієї дитини.

Знайте, казали старі жінки, що смерть приходить на полі бою до тих, хто має на тілі місця тривоги. Вони — кільця, за які смерть чіпляється своїми гачками, за які вона бере у полон своїми мотузками і тягне чоловіка крізь поле бою, безпомічного.

Розтирайте їхні тіла, віддайте їм свою ніжність і своє тепло, не шкодуйте його на воїнів, бо ваша доброта — це їхній захист.

Бо ваша доброта — це їхня сила.

Тут, у Трої, Одіссей писав листи. До моря, до богів, до самого себе.

Діла твої звільнять тебе від пристрастей, кажуть мудреці. Ти мусиш діяти, щоб забути страждання, кажуть старці.

Але в мене все інакше, писав Одіссей. Троя поставала з попелу, і моя пам’ять про Пенелопу поставала з попелу разом із нею.

Життя — як дуга лука. Кінці її — твої точки опори. Вони ніколи не зустрінуться, вони завжди по різні боки океану, як чорне та біле. Вони — твоя суперечність. Але ти не можеш без неї жити. Кожен із нас розділений навпіл. Дві половини, два полюси, два бажання, два шляхи, що йдуть у протилежних напрямках. Лише тятива їх примирить.

На одному краю мого життя була Троя. На іншому Пенелопа. На одному боці війна, на іншому — кохання. Жоден інший смертний не зможе їх з’єднати. Плечі лука занадто тугі.

Але що ближчий я ставав до війни, то ближчий я був до любові. Мій шлях від Ітаки назад до Трої — це шлях додому. Що далі я був від Пенелопи, то ближчою вона ставала до мене. Ми кохаємо крізь відстань, ми любимо крізь океан. Ми штовхаємо свій корабель крізь прірву і по той бік прірви зустрічаємо тільки нас самих.

Шлях до себе самого лежить через безодню. Ти мусиш пливти, ти мусиш стрибнути, ти мусиш летіти, щоб знайти самого себе.

Щоб зберегти кохання, ти всього лише маєш впіймати вічність. Зловити свій океан. Посадити неможливість у клітку. Якщо не можеш бути з коханою в тілі, будь із нею в серці.

Життя — це маска, і коли її знімаєш, бачиш або любов, або пустелю. У пустелі ти можеш кричати, але любов дасть тобі все зрозуміти без слів.

Коліно болить, сьогодні я спатиму добре.

Пенелопа прийшла до нього вві сні.

Цієї ночі вона опинилася тут, поруч із ним, і Одіссей відчув, як тремтить її тінь від полум’я олійної лампи. Він відчув м’якість її погляду, якого не бачив понад двадцять років.

— Пенелопо, ти знову тут, ти знову дивишся на мене. — Так, Одіссею. — Як давно я тебе не бачив. — Так, Одіссею. — Прости мені. — І ти мені, милий. — Я не мав сил бути біля тебе вчасно. — Я не мала сил дочекатися тебе. — Я зрадив тебе. — Я зрадила тебе. — Я знову хочу бути з тобою.

Вітер, теплий вітер огортав її тіло, перетворював її золоте волосся на водоспади, на струминки повітря, що падали з неба на землю, вся вона говорила, її очі говорили, її дихання говорило, її руки говорили — але її слова мовчали.

— Я знову хочу бути з тобою.

Він дивився на неї і ледь не плакав, але сльози його не були слізьми втрати, а слізьми захвату, горло його стискалося в спазмах, але це були спазми не відчаю, а подиву.

— Я знову хочу бути з тобою.

Подив пронизував його серце, подив від цієї краси, що розкривалася перед ним, яку він бачив завжди, але якої він не бачив ніколи, як велика троянда, символ нескінченності, точка, в якій розкривається всесвіт, найменше, в якому розкривається найбільше, і єдине питання звучало в його голові, як це можливо, як це тільки можливо, як така краса можлива, як, і він розумів, у чому щастя, ця мудрість прокрадалася в його мозок крізь заборони, прослизала в його душу крізь внутрішні мури, — щастя у тому, щоби бачити красу, яка неможлива.