Володимир Єрмоленко - Ловець океану. Історія Одіссея

Троянці тягнули каміння зі скель, дерева з лісів, будували кораблі, плели вітрила, навчалися кидати списи і стріляти з лука, керувати кіньми та тримати стрій. Вони укріпили мури, зміцнили браму, поставили воїнів на стінах, і місто тепер знову стало неприступне. Місто здіймалося поволі, наче великий кінь, поранений вовками та лисицями, який підводиться на ноги, хоч був на межі смерті.

Скоро буде війна, казав Одіссей. Люди божеволіють, я відчуваю це у повітрі, у вітрах, у хмарах, а коли люди божеволіють, вони починають воювати. Коли ти втрачаєш розум, ти хочеш знищувати, бо нічого більше робити не можеш, бо тобі соромно жити, тобі соромно, що існує життя, твоє та чуже. І тому хочеш стерти це життя з поверхні землі.

Трою було зруйновано у війні за жінку, але зараз прийдуть інші війни, чорніші, нещадніші, безглуздіші. Про мою війну з вами напишуть красиві слова, але про наступні війни слів не напишуть, бо вони не зможуть передати всього того мороку. Готуйтеся, мої троянці.

Ми маємо витримати.

Чорна армія прийшла під Трою. Ніхто не знав, звідки вона. Ніхто не знав, куди вона йде.

Вона вселяла страх і безум.

Інколи настає час, коли люди хочуть смерті більше, ніж вони хочуть життя, казав Одіссей. Інколи приходить час, коли ти хочеш руйнувати більше, ніж створювати.

Щодня Одіссей виходив зі своїми воїнами на поле бою перед містом, не знаючи, чи він повернеться. Щодня він повертався, та неспокій пронизував залізом його серце: чи не вторгнеться чорне військо вночі, думав він, чи не ввійде воно сюди тихою змією, як він сам колись проникнув у нього, з підступом, із хитрістю, з цим незграбним дерев’яним конем?

Щодня він підходив до своїх воїнів, малих та великих, заможних і жебраків, кривих та вродливих. Він говорив із ними про їхні життя. Про їхніх жінок і дітей. Про їхні оселі, про їхні радості.

— Тримайте те, що ви любите, з собою. Ближче до свого серця, ближче до теплоти.

Кожного дня ви йдете туди, звідки може не бути повернення. Вчора ви бачили своїх коханих, і цей погляд міг бути останній. Впустіть це відчуття в своє серце, дайте йому стати рослиною, дайте йому стати деревом. Що ви відчули? Хвилю кохання, океан ніжності.

Стріла незворотності проколює ваше серце. Стріла розуміння, що цей погляд, ці торкання, цей цілунок ніколи вже не повернуться. Впустіть цю думку в свої серця.

Обійміть своїх коханих обіймами, які у вас народжуються зараз. Поцілуйте їх поцілунками, які у вас народжуються зараз.

Тримайте ці почуття в своєму серці, візьміть їх із собою на поле бою, зробіть із них мідні обручки, надіньте їх на свої пальці, торкайтеся їх, коли вам боляче. Ніхто не має права забрати у вас любов. Ніхто не має права забрати у вас тих, кого ви любите.

Коли воїни йшли на поле бою, сльози наверталися на їхні очі, важко ставало в їхніх легенях, це були сльози любові, це була важкість незамінності, легка важкість незамінності їхніх життів і життів їхніх коханих. Ніщо не було для них сильнішого за ці сльози, вони робили їхні тіла і їхні душі міцними, вони перетворювали їхню шкіру на залізо, і вороги боялися цих сліз, і чорна армія боялася цього виразу на їхніх обличчях, виразу стійкості, зосередженості — і доброти.

Щовечора Одіссей підіймався на башту і говорив із троянцями.

Щовечора він називав імена загиблих, не пропускаючи жодного.

Він брав гілку оливкового дерева, називав ім’я воїна тричі, робив довгу паузу, наповнював повітря очікуванням і тишею. Тиша теж може бути повнотою, говорив він, наповніть свої душі тишею, так, щоб вона лилася назовні з вас, щоб вона наповнювала ваші домівки і ваші вулиці. Тиша має бути в’язка і густа, відчуйте її на дотик, випийте її, зробіть її частиною себе. У цій тиші живуть душі померлих, у тиші живуть їхні слова, як новонароджені діти, дайте їм вижити, годуйте їх своєю теплотою, нехай ця тиша завжди буде з вами, пам’ять у серцях краща, ніж могили в полі, тиша у душах краща, ніж пам’ятники з каменю.

Він називав померлих на імена, десятки й сотні за день, тричі вимовляючи ім’я кожного, і після кожного впускав тишу в місто, і вона жила в ньому, як кішка, ходячи від дому до дому.

Ніколи не живіть у страху, казав Одіссей. Ніколи не дозволяйте ув’язнити себе, посадити себе у клітку. Ви можете жити у відчаї, відчай творить великі речі, відчай несе вас уперед, безнадія й крик дають вам сил, але тільки страх поневолює, тільки страх знесилює, тільки страх перетворює вас на мушлю, в якій ви знищуєте себе, в якій ви стаєте своєю єдиною жертвою.