Владимир Лис - Діва Млинища

Зате за цих сім років Зеня прислав п’ять фотографій і на кожній з них він поставав усе мужнішим і мужнішим. Дивлячись, як і старша сестра, захоплено на чергову фотку, Софійка раптом відчула, як незвично щось тепле припливло до серця, а до щік мимо її волі прилилася кров.

Сталося те, що мало статися, — Софійка-Сонечко поступово, через прості, але ніжні листи, фотографії, спогади, котрі розросталися в її уяві, закохувалася й собі в Зенька, коханого її старшої сестри. Крок за кроком, день за днем образ мужнього чоловіка-солдата ставав мовби зримішим і ближчим. Вона картала себе, переконувала, що — ат, дурниця, вона ж просто радіє за сестру й жде разом з нею.

Дорікала за щось гріховне, але начеб не собі, а комусь іншому.

Перечитувала листи, адресовані сестрі, й уряди-годи, й окремо, й підсвідомо шукала потаємного змісту.

Їй було соромно, але соромно якось по-особливому солодко. Наче підглядала за чимось сороміцьким, забороненим, у шпаринку. І хотілося підглядати. Але підглядала не за кимось іншим, а сама за собою.

«Як то?» — спитала себе й не змогла відповісти.

«Все вирішиться, як Зенько вернеться, — подумала вона. — От побачиш, ничого ни станеться, а ти дурна коза, тико і всього».

Зенько повернувся зі служби пізньої осені п’ятдесят першого року. Тоні навесні мало бути двадцять п’ять років, а Соні-Софійці щойно виповнилося дев’ятнадцять.

Вони знали, що їхній солдат от-от має приїхати.

«Я відріжу собі руку, якщо посмію до нього доторкнутися», — подумала Соня.

«Невже це дівчисько щось справді має до мого коханого?» — думала останнім часом не раз Тоня.

Софійка першою побачила його на дорозі. Вона якраз згрібала в садку останнє опале листя. Стояла й дивилася, як до їхньої оселі наближається високий кремезний чоловік у солдатській шинелі. Йде впевнено і розмашисто. Враз граблі випали з її рук і Софійка-Соня кинулася за будинок. Так вона й стояла, притулившись до стіни, чула, як він відчиняє двері, голоси — радісний сестрин і глухуватий Зеньків.

Потім неї покликали.

— Сонечко, де ти? Зенько приїхав. Десь же вона була… — говорила Тоня.

Софійка не могла відірватися од прикипучої стіни. Подумала, що куфайка буде геть білою. Як перший сніг.

А її, неїна душа, якого вона кольору?

Таки відірвалася, подибцяла неслухняними ногами і, як ступила до хати, сказала навмисне незадоволено:

— Ну от, не дали й листя дозгрібати.

Зенько стояв із солдатською шапкою-вушанкою в руках. Софійка раптом відчула, як їй нестерпно хочеться зануритися в цю шапку обличчям, вдихнути. Вдихнути запах, якого досі не знала.

— Ну, здорово, Сонечко. Виросла як.

Зенько промовив начеб здивовано і… І задоволено… Ступив крок, обняв, щокою об її тернувся. Сказав тихо:

— А вона в тебе полохлива. Невже й не цілувалася досі? Ну, признавайся, красунечко?

— Ждала, що ви-те поцілуєте, дєдьку Зенько, — пустотливо проказала Софійка.

Зустрілася раптом з його темно-сірими очима, і страшна та солодка водночас думка обпекла неї: «Ми обоє пропали».

У справедливості цієї думки вона невдовзі переконалася.

Наступного дня Зенько запросив їх обох на вечірку з нагоди повернення з війська. Обох. Ще й наголосив, що зійдеться рідня, а він їх, як теперика рідних, запрошує. Коли вже почали збиратися, Тоня раптом сказала:

— Може, тобі ни тре було б іти?

— Чого нє? Він же обох запрошував…

— Ну, дивися…

Отака розмова.

— Я таки піду, — сказала Софійка.

— Дивися, — повторила Тоня з притиском.

Вперше вони йшли вулицею мовчки, мов чужі. Софійка зайшла за сестрину спину, ступила в її сліди, подумала: «Бідна Тоня, що ж вона почула? Вухами чи серцем?»

На вечірці Зенькова мати сказала до гостей:

— А то ж Тонічка, наша будуча невісточка.

І до Тоні:

— Ни стидайся, доцю, тож усі те знають. І Маруся-поштарка казала, кіко-то пісьом поносила. Я й ни проти. То ж золота дівонька. Як то матір покійну доглядала, сестру зростила. Ліпшої невістки й ни угадаєш. Хоч до нас — приймемо, а захоче синок в приймаки — тоже не перечитиму. Місця у вас, слава Богу, й на дві сим’ї хватить.

Зенько мовчав. Ніби язик одморозило. Схопив шмат курки, став гризти. Якось аж люто. Мовби та курка була його ворогом…

Певно, й гості відчули цю незручність, двозначність, бо Віра, сестра Зенькової матері, запропонувала:

— Мо’ пісню вже пора заспівати?

Після вечірки Зенько їх проводжав, жартував, мовби нічого й не трапилося. І Тоня намагалася жартувати.