Владимир Лис - Діва Млинища

Софійка зайшла на подвір’я, таке знайоме, її подвір’я, й раптом подумала, що вона мовби й не покидала його. Довго стояла перед порогом і все ж переступила. Всередині нікого. Тільки кіт їхній, Мурзюня, поглянув, упізнав, радо нявкнув, став об ногу тертися. Софійка взяла на руки котяру, погладила, притулила до грудей.

— Мурзюка… Мурзючище… Скучив хіба? Де ж твоя хазяйка?

Тоня виявилася за домом, скопувала грядку. Софійка підійшла і також довго стояла, шукаючи слів. Подумала, що й зі спини видно, як змарніла сестра. Зрештою Тоня повернулася, глянула здивовано, поглядом мовби питала, хто ж то прийшов? Тернула рукавом лоба й сказала:

— Ну чого стоїш, як вкопана? Бери оно городника [56] Лопата ( діал. ). , помагай копати.

Про таких дівчат, як Варочка Лзьова, казали — як кров з молоком. І справді — висока, але не занадто, статна, проте й не товстуля, не скажеш, що така вже красуня, та симпатична, як у селі казали, до холєри, зеленкуваті очі ледь з косинкою дивляться так, що дядько Іван Бройчик зітхнув зі смішком: «Був би ото молодим, через річку пуйшов би за такою й штани ни закачав би». Про ходу ж самої Варочки (так до неї всі зверталися, хай би хто спробував Варкою назвати, припечатала б гострим язичком у два щоти), казали навіть не «йде, як пише», а — «йде, як грає». Грала Варочка вміло — стегнами не надто похитувала, хіба вряди-годи, та ступала якось так, що гострослов з молодших Васько Бирець кинув: «Подивишся — хочеться за нею стежку прокладати».

З дитинства Варочка знала ціну своїй привабливості й у ній росла впевненість, що має вона дістатися найвдатнішому в селі парубкові. А ще ліпше — сама вибере, хто неї гідний увести у свою хату, а то й у Вароччину ввійти. А хата, дома, у Варочки була своя, саме своя. Батько неїн з фронту не вернувся, мати Гапка зосталася з трьома дітьми та дала їм раду. Син, як виріс, подався в Донбас на шахти та там і женився, раз якось приїжджали вже з внуком. Люба, старша дочка, швидко заміж вийшла — уподобав молоденький, хоч і вельми худий інженерик з емтеесу [57] МТС, машинно-тракторна станція. , він же й наполіг, щоб жінка його, як Гапка казала, вчоною була, й Люба працювала в колгоспі рахівником та заочно вчилася на якихось курсах. Інженерові дали службове житло — пристойну хату на колишній єврейській вулиці, з тої оселі, як звів будинок у місті, щойно виїхав сам директор МТС. Люба охоче перебралася в нову, добротнішу оселю. Через рік по весіллі у Гапки схопив живіт, боліло знизу, з правого боку, думала — переходить, як переносила на ногах чи трохи відлежуючись, всякі болячки, та за пару днів боліло вже так, що Варочка, почувши материн стогін, побігла до дільничної лікарні за фершалом. Іван Антонович помацав місце, де боліло, Гапка зойкнула й сіпнулася, а фельдшер констатував, що, певне, апендицит, і спитав, чи давно болить.

— П’єтий день, — відповіла Гапка. — Нє, кажися, шостий.

— Це гірше, — Іван Антонович нахмурився. — Треба негайно в лікарню.

Емтеесівською ж машиною і відвезли Гапку в районну лікарню, та врятувати не змогли — гній розлився вже по кишечнику. Мати досі берегла молодшу дочку, як уміла, бо відчувала, що та, як казала Гапка, крутьвертькова. І прикрикнути могла, коли та десь затримувалася, й насварилася, коли завважила, що з нею, шістнадцятилітньою, вже вистоює за ворітьми дорослий парубок.

Тепер Варочка лишилася сама й вирішила, що їй одній треба свою долю та життя облаштовувати. Виждала належних сорок днів по материній смерті, вистояла в церкві пам’ятну молитву, зібрала родичів і сусідів на сороковини — другий поминальний обід з приводу відльоту душі у далекі світи, і вже, як проводила сестру зі швагром, натякнула, що хтіла б і вона на людській роботі побути. Натяк Євген, Женьчик, як називала чоловіка Люба, зрозумів, пообіцяв подумати. Довго думати Варочка не дала і вже через день сама заявилася в ту МТС перед його світлі очі. Зі збентеження, з яким зустрів швагро, Варочка збагнула, що думання ще й не починалося. Проте збентежений Євген велів почекати й сказав, що зараз переговорить з директором, у них взагалі-то вакансій нема, особливо для жінок, але, може, у майбутньому… Він щось придумає…

— Давай, я тоже піду з тобою, — несподівано для самої себе сказала Варочка.

— Ну, якщо хочеш…

— Хочу…

Варочка вперше опинилася за цегляною загорожею на території машинно-тракторної станції. Директора вона вже бачила на весіллі Люби й Жені. Він був ще не старий, літ під п’ятдесят, із залисинами. Тепер вона згадала, як її вразило на весільному подвір’ї перетворення суворого поважного чоловіка-начальника на веселого, навіть безшабашного танцюриста, як він сказав: «А станцюю-но я з цею кралечкою-сестричкою». І їхній танець, і блиск живих, лукавих, хтивих очей при танці — все постало перед очима.