Владимир Лис - Діва Млинища

Софійка не боронилася.

Хтось незримий мовби насипав їй у душу солодкого цукру впереміш з гірчицею. Вона ковтала ту суміш, майнула думка, яка ж вона щаслива й нещасна. Нещасна й щаслива.

Мовби дві Софійки в одній.

Дві в одній і поруч сестра.

Коли сестра трохи заспокоїлася, то сказала:

— Щоб я тибе більше в цій домі ни бачила. Забирайся, їдь куди хоч. Ни можна удвом нам тут жити.

— Ни можна, — прошептала Софійка.

Через пару днів вона справді поїхала. У голови колгоспу якось випросила дозвіл на виїзд, сказала, що вельми хоче вчитися в ремісничому училищі. На швачку. На вишивальницю, читала про таке в газеті. Хочеться їй вишивати, одпустіть, дєдьку Федосю. Вона й справді добре вишивала.

Голова глянув на її згорьоване, подряпане обличчя й щось певно відчув.

— Добре, їдь, раз таке діло…

Софійка йшла селом з дерев’яним чемоданчиком в руці й думала, що йде, рухається в невідоме життє. Тико неїне тіло. А душа… Душа й серце лишилися, закопані десь там — може, в садку, під яблунею, біля місця, де колись стояв батьків літак, а може, перед хатою в Зенька.

«Чого ж він хоче? Провести ни вийшов…» — подумала, й відчуття порожнечі стало ще більшим, захльоснуло, залило з головою.

Верталася до Загорян через рік, так само навесні. Тільки тепер вже цвіли вишні й от-от мали вибухнути білим шумовинням яблуні. А за ними без. У повітрі стояв той особливий, трохи запаморочливий запах, коли іноді людині здається, що вона не впізнає саму себе, що от-от відкриється щось несподіване, потаємне, призначене тільки для неї, що змінить, зробить інакшим неї саму й цілий світ. Коли світ стає теплим не лише од весняного сонця, а й від цього буйного квітування, під час якого все довколишнє немовби набуває обрисів білої, вродливої, щойно засвіченої пелюстки.

«Село мовби інше», — раптом подумала Софійка.

Позаду був шлях у далеке місто на сході України, робота на будові, бо на швачку не пішла вчитися, де вона спершу підносила, а потім вчилася класти цеглу. Було життя в робітничому гуртожитку, до якого вона почала поступово звикати, — і до його укладу, й до шумливих вечірок та спільного відзначення свят. Був хлопець Ігор, котрий працював на будові кранівником і взявся проводжати її з роботи до гуртожитку. Софійка дивилася на нього, слухала його балачку, часом і собі вставляла якесь слово. Часом вона думала: «А як там Тоня? Як там Зенько?» І тоді слова високого симпатичного хлопця мовби зникали, падали кудись у невидиме провалля.

Хоч дозволяла проводити.

Бо хотіла забути, забути, забути Зенька.

Десь під осінь вона таки написала в село, на їхній куток, до Ніни, сусідки, ровесниці, з якою колись трохи дружила.

Після розповіді про себе: «Усе нормально» — питала мовби ненароком: «Що чути у них? Як там Тоня, які такі звєстія?»

Ніна відповіла: «Тоня живе сама, ходить на роботу в ланку, сумна, та воно й пойнятно, а Зенько, капосний, завербувався кудись, вроді як у степову Вкраїну, де дають роботу й хату, а нащо йому хата, як ще ни женився, може й в общежитії пожити…»

«Він мене знайде», — подумала Софійка.

Зенько не знайшов, а від Ніни регулярно приходили довгі листи з описами родинного і взагалі сільського життя. У першому зимовому посланні сусідка дописала, що заходила ото до Тоньки, бо вже кілько-то день ніде не видно, то побачила — лежма лежить подруга, вдягнута, очима в стіну вперлася, пробувала заговорити, так ніби глухоніма. Отакі діли, ще, звісно, заходитиме.

«Заходь, — написала Соня. — Заходь і пиши, як там».

Ніна відписала, що заходила, поралася Тоня вже по хазяйству, в хліві, гній у корови чистила, вона, як зайшла до хати й ни побачила, то налякалася, мало чого случитися може, ну й кинулася до хліва, а там — Тоня. «Півслова, може, сказала, а як я вже йти зібралася, — писала Ніна, — то Тоня раптом й питає: як там Софійка?»

«Од поштарки, майбуть, узнала, — додавала Ніна, — що переписуємось, бо ж я ни гу-гу. Ну, я й сказала, що на роботі ти, а про кавалєра твого, що ти писала, — мовчок».

Софійка у листі-відповіді написала, що передає сестрі велике вітання.

Ніна: «Вітання твоє передала, так, звиняй, напишу вже як є. Ото кажу, що вітання передає Соня, велике притом, а вона тико розігнулася од миски, у якій бурака чистила свині, певно, зиркнула, як сто рублів подарила, ну й отвічає: «До дупи мині те неїне вітаннє, а хоче вертатися, то хай вертається, місце є, де жити, хата велика, ни вкушу, хай ни лякаїця». Отаке ответствіє на твоє привєствіє, звиняй, що написала, тако було».