Владимир Лис - Діва Млинища

Вона тепер зувсім доросла, їй перед Паскою виповнилося вісімнадцять літ, от дядько голова Кирик може потвердити.

— То правда, — сказав голова сільради.

— В такому разі можна оформляти опіку, — сказала жінка з району.

Тоні довелося пішки сходити в селище, де тепер був райцентр, і підписати якісь документи. Правда, через місяць несподівано явилася тітка Юхимка, про яку вже й забувати стали, з чоловіком — довідалася про смерть сестри. Ходили довкола хати, прицмокували, тітка заявила, що вони доглянуть і Соньку, і Тоні в їхнім домі місце знайдеться.

— Хати нашої ви-те не получите, — рішуче сказала Тоня. — То тато неї поставив, він сюди скоро й вернеться.

— Та, певне ж, таки загинув на войні, — почала було Юхимка. — А я все таки систра і тутка тоже родилася…

Тоня схопила рогача й сказала, що як тре, то візьме й сокиру. Софійка вперше побачила сестру в гніві — очі палали, вона була схожа чи то на вояка у спідниці, чи на молоду відьму.

— Засранка, — Юхимчин чоловік сплюнув. — Ходімо, хай пропадають… А нє, то по суді одсудимо.

Під осінь Тоні таки прийшов папірець — од нової влади виклик на суд. Її чекав ще один похід — тепер до міста, бо жила Юхимка в другім районі, допит судді, де розповіла, що тітка ніколи не проживала в новій хаті, що покійна бабуся, як розповідала мама, сама поїхала до старшої дочки, коли тато взявся будувати новий дім. Суд, який відбувся ще через місяць, закінчився на її користь. Тоня йшла додому півдня й цілу ніч пішки. Їй було страшно й гірко, вона зупинялася й плакала, в лісі кричали сови, чувся чийсь стогін, та вона знала, що мусить дійти — там, удома, ждало неї любе Сонечко, а тіло зігрівав засунутий за пазуху черговий лист од Зенька, початок якого вона перечитала вже з десяток разів: «Доброго дня чи вечора, моя кохана Тонечко, моя Тонюсінька і ріднюсенька. З привітом з далеких країв, де проходить моя солдатська служба, навіки твій старшина і генерал Зеновій».

Він справді був її солдатом, старшиною і генералом, усім на світі, сам цілим світом, коханий Зенько, Зеньчик-бреньчик, як часом колись називала. Вона ждала його і мусила діждатися, хоч на неї уже задивлялися й інші хлопці, а один, Вітько Торців з другого кінця села, на два роки старший, який і повоювати встиг, через три літа навіть освідчився.

— Я іншого жду, — одказала. — Ти ж знаєш…

Тоня не ходила на вечорниці, поралася по господарству, доглядала сестру, котра пішла до школи одразу в третій клас, хоч мала тринадцять літ, а значить, скоро закінчувати семирічку. Та в ті перші повоєнні роки школи були заповнені переростками.

І ще всі роки розлуки й марудного чекання Тоня дожидалася листів, що долали довгий-довгий шлях з далекого Приморського краю. Кожен день виходила під вечір до воріт, виглядала поштарку, котру звали, як і її маму, Марусею. Поштарка частіше здалеку хитала головою, нема, мовляв, вибачєй, подруго. Та тоді — два-три рази на місяць — випадала й щаслива мить, коли її, після танцю на побажання Маруськи, долоню зігрівала тепла паперова пташка. Коли ж була на городі, листа вручала Сонечко-Софійка, бува, ще й дражнилася, помахувала здалека конвертом, а потім втікала в хату чи за хату. Листи від Зенька читали вдвох, тобто читала вголос Тоня, іноді пропускаючи окремі речення, де капосний Зеньчик писав, у які місця її (безсовісний!) цілує. Вона не знала, що листи ці її сестричка також перечитує крадькома, притому з дедалі більшим пієтетом. Зрештою, з одного із листів, зі вдячності «за добрі слова Соні», старша сестра довідалася, що Софійка-Сонечко сама написала Зенькові.

— Могла б і мені сказати, — дорікнула.

— А хіба ни мона?

Софійка дивилася чисто-наївно.

Вперше щось недобре ворухнулося в серці Тоні. Вона прогнала геть цю тінь. Зблиск тіні.

— Я йому ще колись напишу, — сказала Софійка. — Якщо ти, звісно, дозволиш…

— Чого ж, пиши…

І молодша сестра писала. Рідко, але писала.

За цей час Зенько кілька разів повідомляв, що от-от приїде у відпустку, але так і не зібрався. Точніше, не відпустили. Командування частини, де він служив, повважало, що то надто велика розкіш — простому солдату їхати через всю величезну країну, три тижні туди, три тижні назад, та ще й десять днів перебувати в самій відпустці. До того ж рядовий Личук був із Західної України, де й після війни, за інформацією відповідних органів, орудували фашисти-бандерівці, а отже… У дивізії існувала таємна інструкція — не пущать. Замість відпустки йому присвоїли звання молодшого, а потім і просто сержанта. Мав і медаль за перемогу над Японією.