Еллен Марі Вайсман - Сливове дерево

«Що це? — думала Крістін, вишукуючи серед в'язнів батькове лице. — Невже всі вони — есесівці?»

Солдат гаркнув на неї і показав автоматом рухатись далі.

Поряд із великою цегляною будівлею стояла менша, зроблена з плитняку та свіжо струганих дощок. Над входом висіла вивіска — велика літера «А» в червоному колі, а під нею напис: «ВІЙСЬКОВІ ЗЛОЧИНИ. АДВОКАТУРА ТА СУД АРМІЇ США». До дверей тяглася довга черга німецьких полонених. Крістін роздивлялася чоловіків, але не знайшла жодного знайомого обличчя. Всередині на кожній стіні, на рівні очей, висіли світлини доведених до голодної смерті євреїв і викладених штабелями трупів, готових до відправки у крематорій. Теперішнім полоненим доводилося дивитися на них увесь час очікування прийому.

Солдат провів її через довге темне приміщення, розгороджене на невеличкі камери, двері котрих було відчинено, щоб, як видалося Крістін, журналіст міг зробити фото й нотатки. Скрізь було повно американських солдатів, а полонені німці лежали в камерах, скоцюрблені, жалюгідні, брудні та скривавлені. Дівчина бодай на секунду затримувалася біля кожних дверей, намагаючись роздивитися в'язнів, а раптом один із них — її батько? Та обличчя чоловіків були до невпізнаваності спотворені болем, а чи стражданням.

У кінці коридора з камерами солдат підняв руку, наказуючи Крістін зупинитись і зачекати перед зачиненими дверима, що їх охороняв іще один солдат. Коли її провідник зник за дверима, з найближчої камери вилетів голий по пояс чоловік із масним чорним волоссям. Він упав на підлогу біля Крістін і спробував підвестись. Дівчина відступила на крок і вперлася спиною в зачинені двері кабінету, притискаючи торбинку до грудей. Чоловік підвівся, тримаючись за стіну, щоб не впасти. На ньому були чорні чоботи і такі ж чорні заношені штани. Крістін подивилася йому в лице, але не побачила там нічого знайомого. Вона відвернулась і поглядом потрапила якраз до іншої камери, де офіцер щойно скінчив допит.

— Устати! — прокричав американець німецькою.

Чоловік у брудній зеленій формі без ґудзиків, який лежав у калюжі крові, схопився рукою за ніжку табурета та спробував піднятися. З другої спроби йому вдалося стати на ноги. Сліпо рухаючись у бік офіцера, він запитав:

— Чому ви мене не прикінчите?

Американець відштовхнув його та захряснув двері камери.

Нарешті двері кабінету відчинились, і Крістін, тремтячи всім тілом і відчуваючи нудоту, увійшла. Один солдат відібрав у неї торбинку та висипав її вміст на підлогу, а інший наказав підняти руки й обшукав її, ретельно обмацавши з голови до ніг, не оминаючи місцинок під грудьми та між ногами. За металевим столом із іменною табличкою «ПОЛКОВНИК ХЕНСЛІ» над купою документів схилився сивий офіцер в окулярах у чорній оправі, що затуляли половину його зморшкуватого лиця. Не відриваючи голови від паперів, він щось сказав. Крістін не зрозуміла ні слова.

— Я розшукую свого батька, — сказала Крістін майже спокійним голосом, сподіваючись, що тут розуміють німецьку. — Він потрапив сюди помилково.

Полковник Хенслі поглянув на неї, та швидко знов повернувся до документа, що тримав у руці.

Солдат, який її обшукував, сказав щось полковнику, потім опустив її руки та підштовхнув до столу.

— English? — поцікавився полковник, дивлячись їй у вічі.

Крістін заперечно похитала головою, втрачаючи всяку надію. «Що можна довести, коли ніхто тебе не розуміє?» — у розпачі подумала вона. Закортіло побігти назад до воріт і привести сюди того вартового, що говорить німецькою, та, на жаль, це було неможливо.

— Мій батько, — як могла, сказала вона англійською, — не нацист.

Полковник Хенслі поклав документ на стіл і відкинувся на спинку стільця.

Крістін показала на розсипані по підлозі речі та запитала:

— Ja? [95] Тут: можна? (Нім.) — Очі її благали.

Він кивнув.

Крістін сіла навпочіпки, зібрала свої речі, потім подала йому батькову військову книжку. Полковник проглянув її, не виявивши ніякого зацікавлення. Тоді дівчина витягла стос листів, але полковник заперечливо похитав головою.

Тремтячими пальцями вона розв'язала тугий вузол і витягла лист.

— Я прочитаю вам одного, — сказала Крістін, усвідомлюючи, що ніхто нічого не зрозуміє, та сподіваючись, що навіть її схвильований тон допоможе встановити батькову невинуватість. — Ви зрозумієте, що він був простим солдатом, який молився за щасливе повернення до своєї родини.

Полковник Хенслі відсунув від себе військову книжку. Серце Крістін завмерло. Як його змусити розібратись? Вона закотила правий рукав. Полковник виструнчився, розглядаючи витатуйовані цифри, а потім важко зітхнув і знову похитав головою. За мить він вирвав із записника аркуш і надряпав на ньому номер Крістін.