Еллен Марі Вайсман - Сливове дерево

Три дні довелося чекати на потяг, який би йшов у потрібному напрямку. Здавалося на нього чекає вся Німеччина, бо, коли паровоз зі свистом рушив, на пероні лишилося повно людей, котрі не потрапили до вагонів. За омріяне місце пасажирам пропонували харчі та дорогоцінні прикраси. Якась жінка бігла вздовж потяга, несучи на витягнутих руках немовля, і благала когось його забрати, та коли її прохання вдовольнили, впала на перон і заплакала.

Коли потяг набрав швидкість, огинаючи зелено-коричневі краєвиди долини річки Кохер, Крістін мусила нагадати собі про необхідність дихати, бо за вікном пропливали гнітючі краєвиди розбомблених сіл і містечок. Люди куховарили на вогнищах, розпалених серед вулиці, прали в потічках і жили в наметах, зроблених зі старих ковдр і закіптюжених килимів. Коли дивитися на це не стало снаги, дівчина відвернулася від вікна, заплющила очі й зосередилася на тому, як же врятувати батька та відплатити Стефану. По якомусь часі розум затьмарився і Крістін упала в напівмарення, час від часу випадаючи з реальності на кілька секунд і здригаючись на кожен дитячий крик або чиєсь кахикання. Щоразу доводилося довго приходити до тями перш ніж ставало ясно, що іде вона не в смердючому товарному вагоні, повному перестрашених в'язнів.

Потяг знову рушив. Крістін міцніше стиснула пальцями материну торбинку, в якій містилися найважливіші тепер речі: залізничні квитки, здача з десяти доларів, щедро виданих Джеком, батькові листи та його військова книжка. За вікном лило як із відра, дерева та світляні плями ліхтарів розпливались і мінилися зеленавим у дощових потоках, що стікали по склу. Дівчина заплющила очі, пригадуючи заплакане, почервоніле мамчине лице, коли вона, мов безцінний подарунок, вручала дочці стосик перев'язаних коричневою стрічкою батькових листів. Згадався жах у мамчиних очах, коли та почула новину про ув'язнення чоловіка, як тремтів її голос і не слухався язик, вимовляючи слова, що ніяк не хотіли складатись у запитання: «Чому американці вирішили, що він учинив злочин?» Мамчине здивування та безпорадність закарбувалися в пам'яті Крістін і тепер випалювали душу.

— Це моя провина, — сказала їй дочка, ковтаючи сльози. — Стефан підстроїв усе, щоб покарати мене за той виступ у церкві.

Мамця хотіла також їхати, та Крістін умовила її залишитися вдома з бабусею та хлопцями.

— Окрім того, — переконувала дочка, — тобі не варто дивитися на те жахливе місце. Даю слово, що привезу тата додому.

Вона попросила маму не випускати хлопців з дому, триматися подалі від Стефана і, коли хто цікавитиметься, казати, що Крістін лежить хвора. Дівчина боялася, що коли він дізнається про цю поїздку, то може вчинити що завгодно. На щастя, Стефан не знав, що у Крістін з'являться гроші на залізничний квиток. Джек одразу зрозумів слова «потяг» і «гроші». Тоді, на авіаційній базі, дівчина спробувала пояснити йому, що начальство довіряє есесівцю, та мовний бар'єр виявився надто високим, і довелось облишити спроби. Слід було, не гаючи часу, їхати до Дахау і рятувати батька. Вона розраховувала на те, що в таборі, де тримають воєнних злочинців, має бути хтось, хто розуміє німецьку і зможе правдиво перекласти її слова. Перед розставанням Джек видав їй усе необхідне і подивився так сумно, ніби вже не сподівався побачити знову.

За вікном з'явилися перші червоні черепичні дахи та пощерблений тиньк на стінах будинків, а згодом стало видно і пристанційні будівлі. Від літньої жінки, що сиділа поруч, Крістін дізналася, що потяг зупиняється в селищі Дахау, а звідти до табору доведеться йти пішки. Сусідка підтвердила, що американці тримають у таборі військовополонених, і попередила про те, що вартові проганяють місцевих, особливо якщо ті приносять в'язням їжу. Спустившись із дівчиною на перон, жінка поклала їй руку на плече, побажала успіху та розчинилась у натовпі.

Перейшовши залізничні колії, Крістін зупинилася. Живіт скрутило від жаху. Головною вулицею, доки сягало око, тяглися нескінченні потоки людей, коней і повних клунків возів. То були примусово переміщені союзниками етнічні німці, мільйони людей, котрих було вигнано зі звичних місць проживання у Польщі, Чехословаччині й Угорщині.

Тепер вони намагалися відшукати нові домівки на руїнах Німеччини. Довжелезним казковим змієм людська маса рухалася на захід. Процесія, що складалася зі змарнілих жінок, надміру худих дітей і немічних бабусь і дідусів, крокувала в ногу. У декого на рукавах були білі пов'язки, багато хто йшов, опустивши голову. Люди тягли за собою чи штовхали перед себе тачки та візочки з домашнім начинням, несли в руках валізи та кошики, повні речей. Чутно було тільки стукіт підбитих підошов, шурхіт коліс і порипування незмащених осей. Усі, навіть діти, мовчали. На витоптаних узбіччях валялися покинуті рештки майна тих, хто пройшов цією дорогою раніше. Там були черепки розбитого посуду, діряве взуття, загублений дитячий одяг, розщеплені дерев'яні спиці від колеса та навіть скривавлений труп коня. У голові Крістін прозвучали сказані колись батьком слова: