– А де це ви, хлопці, добули оту штуку? – вказав він на патерицю отця Аники, що була в Марка. Узяв він її, подивився на неї уважно, зважив на руці. – Мабуть, ви її потягли в якогось старшого святого, – запитав він, сміючись. – Хитрі оті святі. Ця патериця ще може придасться вам в скрутний час, коли ви добре поміркуєте біля неї. Вона дуже цінна, не загубіть. А коли вона не придасться, то, може, і краще, – сказав він, віддаючи Маркові палицю.
Хлопці гаразд не зрозуміли, що казав Старий про патерицю.
Подумали, що вона придасться, мовляв, як зброя.
Поклав Квасок у сакви хлопцям хліба, сушеної риби, невеличкого казанка, ще й баклажку з водою. А Маркові багато тютюну.
Добре попоїли хлопці перед подорожжю, випили по келихові меду, зовсім весело стало. Попрощалися з Кваском і пішли за Старим, що сам їх повів.
Ішли вони довго печерами, аж ось Старий зупинився, викресав вогню і запалив смолоскипа.
Бурсаки побачили, що вони опинилися неначе в неглибокому, а широкому колодязі. Понад стінами навкруги і посередині стояли товсті бруси та стовпи, зв’язані поперечними брусками угорі й унизу, нагадуючи щаблі багатьох стулених одна до одної драбин; згори до низу тягся довгий товстий ланцюг, – він намотувався внизу, на товстий вал, з великим дерев’яним колесом, а з боку біля стіни колодязя, неподалік входу був коловорот, що повертав отой вал.
– А крутни, хлопче, – сказав Маркові Старий.
Марко крутнув декілька разів – заскрипіли товсті бруси, напруживши ланцюг, а кілька стовпів посунулися вгору, і там блиснув світ, а по хвилі в колодязі зробилося видно.
– Годі, – сказав Старий і прив’язав кінець коловорота до стовпа.
– Ну, а тепер за мною, – промовив він тихо і поліз по щаблях угору, а за ним бурсаки.
Доліз Старий до щілини в горі, прислухався, визирнув і раптом зник десь.
Доліз до гори й Самко, визирнув і побачив, що це вже він надворі. Виліз зовсім і опинився серед скель та кущів, оточених навкруги густим лісом. Подивився він на скелю, з-під якої виліз. Величезна скеля, вона, виходило, підважувалася знизу товстими стовпами і одхилялася одним краєм угору, мов віко скрині, і відкривала потайний вихід з печери.
Виліз і Марко. На цей раз і він був трохи здивований, що в такий спосіб опинився надворі.
А Старий, сівши на край скелі, налагоджував свою люльку. Вид його зараз зовсім нагадував козака Мамая.
– Летіть, птахи, куди тягне, – промовив із сумною посмішкою. – Ще, може, побачимося. Коли набридне мандрувати, та покаже вам доля велику дулю, скуштуєте лиха, тоді повертайтеся до нашого гурту. Шукати наше кубло й не думайте, бо не знайдете, а коли треба, то знайдете широку косу на Дніпрі, супроти двох гострих шпилів на горах, тоді ви вночі запалите на отій косі два огнища рядом. А найкраще зверніться до Абрума, що я казав, той нас сповістить. Не балакайте про нас ні з ким нічого. Ми робимо отут поки що невелику справу, гуртуємося. А може, дійдемо й до великої, та запалимо такий вогонь, що багатьом буде душно, – з останніми словами блиснули очі в Старого так грізно, що бурсакам зробилося моторошно.
– Рушайте ж, хлоп’ята, – промовив він знову лагідно. – Ще раз нагадаю вам, коли що трапиться лихе та буде змога подати звістку, то ми визволимо.
Указав їм рукою – куди йти, щоб знайти дорогу. Коли вони глянули в той бік, куди він указав, а потім озирнулися, то Старого не було вже біля них, він зник під скелею. А через хвилю скеля здригнулася і закрила щільно нору, так наче її не було зовсім, бо скеля скидалась на всі скелі, що лежали навкруги, на ній ріс високий бур’ян і вкривав краї сріблясто-зелений мох. І ніхто не міг би подумати, що під такою скелею був хід під землю до кубла розбійників.
– Так наче снилася, Марку... – промовив Самко і зітхнув мимоволі.
Глянувши ще раз на скелю, рушили хлопці знову у невідому дорогу.
Знайшли бурсаки дорогу серед лісу та й рушили нею на північ. Дивувало тільки трохи, що на дорозі не було ніде сліду, щоб хто проїздив по ній сьогодні або вчора, бо невеликий дощик, що був, мабуть, уночі, прибив куряву.
Так гарно йти дорогою серед двох стін густого лісу. Не пече сонце. А до того ще одпочили чотири дні хлопці в печерах, то почували себе бадьоро. Самко, ідучи, думав про те, що за недовгий час, як вони покинули бурсу, з ними трапилася вже отака пригода.
– А чи ти знаєш, Марку, де ми оце гостювали? – запитав він.
– У людей, – одповів Марко.
– А в яких само людей? Ото, щоб ти знав, ми пробували серед розбійників.
Читать дальше