Питер Акройд - Клеркенвельські оповіді

— На тринадцяте число цього місяця. На День святого Едуарда.

— Свято доброго короля, що звів це абатство. Те каміння має розбитися та зійтися разом. Буде справжній землетрус.

— Як він Божий ворог, то…

— Дощ упаде на вівтар. Таке моє пророкування, чернице. — Він швидко ходив по своїй темниці. Там був іще один альков, звідти, із вузького вікна, було видно Темзу. — Розгадай мій сон, і я скажу, що ти обрана Богом. Мені наснилося, що король улаштував велике свято, на яке запросив іще трьох королів, проте їли вони з одного старого блюда. їли вони так багато, що в них яйця полопались, а звідти вийшли двадцять чотири бики, які стрясали мечем та щитом, після чого живими залишилися тільки три білі оселедці. Та кровили ті рибини дев'ять днів і дев'ять ночей, нібито вони були кінськими копитами. Про що цей сон?

Клариса була вражена, проте лишалася спокійною.

— Не можу зрозуміти, сер.

— Так само і я, — він усе ще крокував камерою, його босі ноги ступали холодним каменем. — Говорять, що ти маєш дар, дар чарівниці.

— Брешуть, сер. Усе, що я маю, — то мої молитви до Господа.

Він деякий час удивлявся в її обличчя, та вона зберігала спокій; як того вимагали правила гарного тону, вона дивилася вбік.

— Чи ти перев'язуєш собі груди тасьмою? — вона не відповіла, але перехрестилася. — Ти не почервоніла. Ти маєш велику силу, сестро Кларисо. І духом, і тілом. — Вони ще трохи поговорили, і Річард розповів їм про святу пляшечку. — Той король — то лише розфарбований образ, — сказав він їм. — Єлей на ньому смердітиме аж до самих небес, — він зітхнув і знову всівся в алькові. — Милі мені псалми, вони гріють мені душу, засмучену перипетіями мого життя. Заспівай мені одного.

І чистим, спокійним голосом Клариса почала співати «Господи, помилуй».

Коли вони залишили його, він співав уже сам собі у темниці, і Клариса прошепотіла другій черниці, що «на його порозі смерть».

У цьому своєму пророкуванні, як і в багатьох інших, вона мала рацію. Вона також сказала Бригітті, що в разі, як той некликаний король Болінґброк прийде до влади, всі останні мають триматися за владу, щоб зберегти її для справжнього Божого обранця. Вона не уточнила, кого саме мала на увазіпід словом «останні».

— Все, що я робила, — сказала вона, — було зроблено для нашої Святої Матінки Церкви. Якщо правителі негідні ними бути, то Марія сама має стати королевою. Ми поведемо, а решта піде за нами.

Через чотири місяці після тієї розмови у Тауері нещасного Річарда замовили голодом у замку Понтефракт.

Увесь час після цієї несподіваної зустрічі й до самої коронації в абатстві містом ходили чутки про арешти та ув'язнення. Вільяма Ексмю взяли за зраду та примусили його залишити межі королівства. На урочистій церемонії біля хреста Св. Павла на ньому була довга біла хламида, його взуття забрали, а в руки дали величезне дерев'яне розп'яття. Роджер Уейрський, Бого-пристав та Мартін-законник були серед натовпу, який глузував із нього. Веліли, щоб він ішов босим до Дувра, тримаючи перед собою хрест.

Серед інших сановників на ешафоті були сер Джеффрі де Каліс та єпископ Лондонський; Вільям Ексмю дивився на них обох, а потім майже непомітно кивнув лицареві. Цього було досить. Ексмю дійшов кінця свого шляху. Dominus лишився таємницею для світу і залишиться таким навіки.

Йому зачитали вирок:

«Ти, Вільям Ексмю, збився зі шляху істинного, тому не можеш зупинятися в одному місці довше ніж на одну ніч. Твій шлях лежить до Дувру, де ти залишишся на березі. Кожного дня маєш заходити у море по коліна, допоки по тебе не прийде корабель, щоб забрати тебе з цього королівства. Перед тим, як ти зійдеш на борт, маєш проголосити: «Слухайте! Слухайте! Слухайте! Я — Вільям Ексмю, за той тяжкий злочин, що я скоїв, я залишаю цю землю англійську, щоб ніколи сюди не повертатись, якщо не отримаю відпущення від короля Англії або його спадкоємця. Допоможи мені, Господи та всі святі!».

Так і було вчинено. Одначе коли Ексмю прибув до Франції, його таємно помістили до невеликого замку під Авіньйоном, де тримали під вартою до кінця його днів.

Після його від'їзду жителі міста були вражені іще однією новиною — того ж самого дня у паломництво вирушив сер Майлз Вавасюр. Ходили чутки, нібито було знайдено та знищено таємне зібрання єретиків; їх називали «людьми майбутнього», однак більше про них нічого відомо не було.

Сестра Бригітта розповіла черниці про ці надзвичайні події; Бранка Монгорея було відіслано, і більшість свого часу сестра Клариса проводила у своїй келії в монастирі Діви Марії. Бригітта спала на підлозі біля її ліжка та приєднувалася до її молитов. Вона вірила черниці з Клеркенвеля і ні на мить не сумнівалась у тому, що наміри її були святі. Вона приходила у сум'яття лише тоді, коли Клариса сама, без супроводу, залишала монастир. Вона ішла кудись на чотири-п'ять годин, а коли поверталася, ні словом цього не пояснювала. Коли єпископ Лондонський ув'язнив Кларису, Бригітта переймалася щодо своєї безпеки, одначе Роберт Брейброк відпустив її через три дні, не завдавши шкоди; вона взагалі, здавалося, повернулась у кращому здоров’ї, і розповіла другій черниці, що перебування у темниці принесло їй душевний спокій.