Питер Акройд - Клеркенвельські оповіді

Чернець махнув рукою в бік світла, що знову наповнило клуатр тінями і промінням.

— Але тепер, бач, Бог дихнув на нас. Він і досі тут.

Дощ припинився так само раптово, як і почався, і Гамо відчув незбориме бажання прогулятися Смітфілдом. Він виріс у пріораті. Його знайшли покинутим у Півнячому провулку, в якихось ярдах від монастиря, і вважили за небажану дитину однієї з повій, які промишляли на цій вузенький алейці. Його залишено під брамою Св. Варфоломія, де на нього натрапив літній брамник, що доглядав за конями; відтоді він не знав іншого життя, ніж життя ченців. Коли виявилося, що той має вправні руки, його почали навчати ремесла ілюстратора у скрипторії. Він готував чорнило та фарби, розгладжував пергаменти та наносив на них лінії за допомогою лінійки й рашкуля. Він навчився змішувати чорне і червоне, біле і жовте. Потім його навчили мистецтва креслити контури пензликом із білячого хутра. Йому показали, як тинькувати стіни церкви, готуючи їх для фресок; спочатку треба було вкрити їх вапняним тістом, змоченим, аби краще тримався колір. Спочатку він працював над маленькими малюнками на цих стінах, відомими серед ченців як «Biblia pauperum», тобто «Жебрача біблія»… На вівтарі, приміром, намалював обрис Лонгіна, який простромлює тіло розп'ятого Христа списом. Ліва рука Лонгіна вказувала на його лице, символізуючи чудесне відновлення зору. Протягом років Гамо пізнав секрети свого мистецтва. Розкрита долоня позначала правосуддя; піднесений чи виставлений палець — осуд. Зігнутий палець був знаком розмови, тоді як піднесені руки символізували лють або підношення. Розведені в сторони руки могли позначати зчудування або благоговіння. Схрещені ноги були ознакою ненатуральності; ось чому в містеріях Ірода завжди грали в такій позі. Душа завжди зображувалась як маленька й гола фігура, іноді в короні чи митрі. Все це він малював червоною і жовтою вохрою, білильним вапном і ламповою кіптявою, зеленню та лазуритом.

Інші звали його Гамо-простаком чи Гамо-тишком. Він брав участь в общинних обрядах машинально, без ніякого переконання. Не вважав себе частиною спільного життя або ревної віри ченців. Од перших років він був природженим вигнанцем. Коли зазнавав горя або страху, не думав над ними: просто так заведено в цьому світі, от і все. Можливо, хтось став би його жаліти, але він не жалів себе. Самотність була йому знайомою. Він звик до довготерпіння. Якби він зазнав якогось сильного почуття, то відмахнувся б від нього, адже йому було ні з ким поділитись. Одначе за ці роки він прив'язався до Вільяма Ексмю. Почав ходити за молодим ченцем на відстані, весь час залишаючись поза полем його зору, але Ексмю помітив його. Одного вечора, виходячи з їдальні, він гукнув Гамо; хлопець чекав на нього на розі будівлі.

— Що це таке? Гра у дзеркало? — Гамо дивився на нього мовчки, але пильно. — Як тебе звати? — Ексмю знав його ім'я, звичайно, але вирішив хоч би що розговорити юнака. Він схопив його за плечі й сильно струснув. — Ти маєш язика? Часом, не Гамо Фулберд? — Хлопець кивнув. — Фулберд, проте, я бачу, безбородий. [18] Fulberd (середньоангл.) — буквально «повна борода». — Хлопець і далі мовчав. — Ти — мов дерев'яний. Не дай Боже, виявиться, що ти вирізаний із дурного дерева. — Але тоді Ексмю (можливо, пригадавши обставини усиновлення Гамо) змилувався. — Отже, Фулберде, ходи віднині відкрито. Так, щоб я тебе бачив.

Тож Гамо залишився у товаристві Ексмю. Інші ченці сперечалися поміж собою про природу його характеру та склад його тілесних флюїдів. Деякі вважали хлопця меланхоліком, і тому млявим і задумливим; інші ж убачали в ньому цнотливу й сумну жалюгідність флегматика. Взаємини між ним і Ексмю неможливо було навіть уявити, проте одне було зрозуміло: якимось неясним чином Гамо Фулберд знайшов собі батька. Коли надворі розгодинилось, Ексмю-відчинив хвіртку пріорату й вийшов до Смітфілда. День був не базарний, але весь відкритий простір захаращений конями, возами й будками будь-яких мастей; у смітті рилися свині, а серед кинутих кісток ходили чорні шуліки, ніби в жалобі за самим Лондоном. Ім'я Боже лунало звідусіль — «Бережи тебе Бог», «Боже поможи», «Благослови вас Бог»; одні недбало мурмотіли його впівголоса, інші — гучно викрикували у вітанні, а все разом це зливалося в якийсь шелест доброзичливості з небесного світу. Запах забитих тварин з різниці змішався з людськими ароматами, коли вони пройшли повз «Розбитий щит», «Дзвін на обручі», «Сарацинську голову» та «Кардиналову шапку».