Питер Акройд - Клеркенвельські оповіді

— Звідки ви все це знаєте? Звідки?

— Зі мною якось заговорив бідний пристав — про стрілу, націлену в самісіньке серце нашого міста, і таке інше. Про таємничих незнайомців і секретні шляхи. А потім я ще дещо дізнався від людини, значно впливовішої за нього.

— І хто ж це?

Ґантер озирнувся, подивився на відвідувачів, які мирно жували обід, і переконався, що ніхто їх не підслуховує.

— Те, що я зараз скажу, Емноте, нікому й ні за що розповідати не можна, — і він проінформував клерка стосовно вечері разом із Майлзом Вавасюром, а також нотаток, які він знайшов на зворотному боці якогось документа; описав він і таємну зустріч лондонських нотаблів у круглій вежі.

Прикидатися здивованим Емноту Галінґу не довелося: він був стривожений і наляканий розповіддю Ґантера. Яким чином ці зустрічі — олдермена й помічника шерифа, лицаря й баристера — могли бути пов'язані з діями приречених? Майлз Вавасюр не був одним із них, але ж він примудрився написати щось про пожежу, яка невдовзі має спіткати церкву на вулиці Бледдер-стрит. Як законник, котрий обіймає таку високу посаду, може знати заздалегідь про значний злочин — тобто карний злочин і богохульство — і при цьому нічогісінько не робити, щоб не допустити його скоєння? Томас Ґантер прошепотів йому на вухо про таємні угруповання й таємничих співучасників, але ж лікарю нічого не було відомо про приречених Ґантер знав тільки те, що отці міста зустрічалися у приватному колі під покровом ночі й темряви. Тут Емнот мовчки повторив своє питання: яким чином хтось сторонній міг дізнатися про приготування Ексмю? Емнот Галінґ відчув, що потрапив у лабіринт, і в нього виникла підозра, що в лабіринті вже з'явилася велика небезпека. Він уважав, що вони з партнерами вільні у будь-якому розумінні й що в своїх грудях вони несуть насіння вічного життя; але тепер ця картина має більш темний покров з людського страхуй підозри.

Обід скінчився. Клерк і лікар узяли насіння кардамону, щоб освіжити подих. Потім вони пішли до стайні Роджера.

— Боюся, — сказав Ґантер, ховаючись од дощу під плащем, — що неосвіченість, матінка помилок, осліпила й увела в оману певних осіб.

— Здається, ви маєте рацію, майстре Ґантер. Нехай Господь піклується про вас.

— Доручаю вас піклуванню Господа, Емноте Галінґ. їдьте швидше, щоб здолати цей вітер і дощ.

Роджер Уерський стояв у дверях своєї харчевні, стиха кажучи: «Нехай Господь береже вас» і «Гарного вам дня» кожному відвідувачу, який залишав залу.

— М'ясо було смачним, Роджере.

— Сер, дякую вам і Господу, — Ганекін Фізелер зарагато випив, і Роджер допоміг йому перейти бруківку й дістатися коня. Потім повернувся до харчевні, витираючи руки. — Боже, бережи цих достойних людей та їхні дули! Допоможи їм як слід випорожнитися! — він почав оглядати приміщення. — Хто це тут понакидав кісток на підлогу? Хто сидів за цим столом, Волтере?

— Чотири оксамитових каптури з цеху Св, Свізина.

— Кали люди дурні, то четверо — це втричі забагато. Чи ти відригнув їм в обличчя, Волтере? Чи висякав носа в їхні серветки? Чи цикнув на них гнилим зубом?

— Ні, сер.

— Тим гірше, — служники збирали черствий хліб і недоїдки до кошиків із милостинею. — Чи бачив ти Гудмана Рошфора? В нього такі тісні штани, що я не міг не помітити його жахливого приятеля. Опухлого, наче грижа. Я майже знепритомнів.

— Аз дупи в нього, — додав Волтер, — стріляли всі гармати. Через нього у тій частині зали стояв жахливий сморід.

— Ми живемо у мерзенному світі, Волтере. Дивись, кілька бичачих язиків не доїли. Залиш їх на вечерю. І витри губкою куртку. На ній масні плями, — він зупинився в кутку і нахилився. — Боже милосердний, хтось тут помочився. Принеси відро. Нехай Бог прокляне цю тварюку!

Волтер розсміявся і пішов геть, насвистуючи «Подвій мою ношу».

Роджер зітхнув і дістав із кишені маленьку скриньку, оздоблену коштовностями. Якщо вірити Генрі Гаттескреину, вона походить із Африки, де люди живуть на деревах та їдять великих білих хробаків, де жінки мають голови собак, а в усіх людей по вісім пальців на кожній нозі. Ні, це і справді країна

Біля підніжжя хреста в Чіпсайді співали діти; вони за мовчазною згодою зібралися з сусідніх вулиць на цьому місці рано ввечері й гралися із дзиґами та у ножички. Також вони перетягували канат і катались одне в одного на спинах. Деякі натягували каптури на обличчя, щоб пограти у гру «Вгадай, хто тебе вдарив». Інші принесли іграшкових коників чи свинцеві фігурки, які зображували лицарів у броні. Вони створили коло, тримаючись за руки, і співали стару пісеньку: