Питер Акройд - Клеркенвельські оповіді

— Кажеш, незаймана?

— Роза де Пільчерер. Із цієї парафії.

— Я впевнений: вона занадто мала, щоб її можна було знайти у записах судового пристава.

— Але не настільки мала, щоб із неї не можна було брати податки. Одинадцять років. Знайшла її біля цирульні. Підмітала волосся.

— І ти висмикнула її звідти, наче краном.

— Просто побалакала з нею, і вона пішла за мною. Їй потрібні грошенята.

— Зовсім не мудро бажати чогось нечесного.

— Ти диви! О-ля-ля, майстре Ґантер. Дурня скільки не вчи, пуття не буде. Є дівчата, які полізуть у кущі за два пенні, чи навіть за сніп пшениці. А Роза покладе до гаманця шилінги. Чи після цього мене можна звинуватити у чомусь? Я ж роблю добру справу. Підберіть вуздечку та їдьте звідси.

Дехто казав, що Жінка з Бата така ж жорстка, як сам Лондон, і така ж весела. Сердитися на неї можна було не більше, ніж на саме місто. Тому Ґантер попрощався із нею, нагородивши поцілунком примирення. Утім, у відповідь він нічого не отримав.

Сoquina [88] Кухня (лат.). на вулиці Нанчеон-стрит була найбільшою у всьому Лондоні; основна зала могла вмістити до сотні клієнтів, а були ще й інші кімнати, чи «кают-компанії», де також можна було попоїсти, хоча і не такій кількості людей. її зазвичай називали «У Роджера», оскільки кухар, якому вона належала, мав ім'я Роджер Уерський, і він усе ще наглядав за приготуванням їжі. Він був худорлявою людиною з невеличкою, охайною борідкою та в білому капелюсі у формі пирога, що символізував його професію. «Все має бути добре вимито! — крокував він по великій кухні поряд із основною залою. — Добре! Добре! Добре! Ти чуєш мене, Вол-тере? — підійшов він до молодого служника. — Покажи мені свої руки. Ти торкався лайна? Йди помийся! Джоне, шумівку треба протерти. Чи ти не бачиш на ній накипу? Це недобре. Недобре!»

По обидва боки кухні, один навпроти іншого, розташувалися дві печі: для риби і для м'яса, і їхній жар був таким нестерпним, що більшість працівників познімали сорочки й працювали у білизні. Тому запах людського поту змішувався із іншими ароматами. Роджер ходив поміж них у щедро прикрашеному жакеті, до якого кріпилися штани за допомогою застібок, більш відомих як «принади» чи «повії»; на ногах у нього були довгі туфлі з вузькими носками, які, за вимогами останньої моди, були загнуті догори і мали назву «краков'яки». Утім, професійний ковпак на голові робив із нього те, що він сам називав «мішаною мішаниною».

— На дні цієї каструлі залишився білий жир! Я що, маю все чистити власноруч? — він ретельно перевіряв горщики і гаки для м'яса, ополоники і ступки, тарілки й каструлі, які висіли на потинькованих стінах. — Сімкін, ти послав когось за спеціями? — він обожнював перекрикувати весь цей галас. — Шафрану в нас залишилося не більше, ніж у дулі черниці! — Сімкін був одним із трьох кухарів, який готував м'ясо, і вдача в нього була така, що, подейкували, коли б він одригнув у молоко, воно б миттєво скисло. Він товк м'ясо жайворонків і голубів у великій пласкій мисці і не звертав на Роджера ніякої уваги. — Не дай Боже, Сімкін, коли ти почуєш мене, — Роджер витер пальці об обідок дерев'яної миски, у якій був свинячий жир. — Кажуть, погані манери — віддзеркалення поганої людини. Що ти на це скажеш, Сімкін?

Сімкін хвилину дивився на нього.

— Майстре Роджере, у мене тут забагато справ, аби бігати за шафраном, наче якась служниця.

— О-ля-ля. Та вона огризається, — люди, які працювали з Роджером, поміж себе звали його Дама Дурден [89] Вправна домогосподарка. чи Стара Матінка Трот; [90] Персонаж книги для дітей «Казки матінки Гуски». він відрізнявся таким самим гострим язиком, а також непристойним гумором, як і ці дві старенькі леді з інтермедій. І зовні був точно як вони: такі ж гострі риси обличчя й занадто дрібні кроки.

На одному довгому столі було розкладено фазанів, гусей, дичину, просолену свинину, свіжу свинину, бекон і тельбухи; деякі зі шматків м'яса вже поверталися на рожнах, разом із головою кабана й боком оленя. Над частиною вогнища стояла велика тринога, всі ноги якої глибоко входили в жаринки, що жевріли. Чоловік похилого віку витягував шматки м'яса за допомогою гаків, як робив це останні тридцять років; він працював у кухні задовго до того, як сюди прийшов Роджер. На цьому самому місці більш ніж сто років працювала харчевня, яка була свідченням принаймні того, що смаки та звичаї жителів Лондона з часом не змінилися.