Геза Гардоні - Зірки Егера

Маргіт витерла сльози на очах, але тут малюки зайшлися плачем:

— Я хочу додому! — закричав Гергей.

— До тата! — плакала мала Ева.

Турки й справді зупинилися перепочити. Позлізали з коней, подіставали глечики, помили руки, ноги й обличчя. Затим рівненько в рядок поставали на коліна обличчям на схід. Поцілувавши землю, почали молитися.

Дівчина злізла з воза, відірвала клапоть від своєї сорочки і перев'язала ним парубкові ноги. Затим обережно насунула кайдани на пов'язку.

— Благослови тебе бог! — зітхнув парубок.

— На ніч, якщо вдасться, ми ще прикладемо тобі подорожник, Гашпаре.

Її обличчя скривилося, здавалось, вона от-от заплаче. Так і плакала вона щогодини; поплаче і знову співає дітям пісень: бо ж досить було їй заплакати, як і вони теж заходилися в плачі.

— Ох, і їсти ж хочеться! — сказав циган, сідаючи побіля них прямо на закурену дорогу.— Оце б ум'яв зараз три буханці хліба та й сала кусень.

Возій — теж бранець із закованими ногами — усміхнувся.

— Я теж голодний,— мовив він, кидаючи зневажливий погляд на турків.— А їм зварю на вечерю такого паприкашу [12] Паприкаш (угор.) — угорська м'ясна страва з червоним перцем, який в Угорщині називається паприкою. , що весь нам дістанеться.

— А ти хіба кухар?

— Тільки ввечері. Вдень оті бусурмани самі собі грабують на обід.

— Ти давно у них служиш?

— Три дні.

— А дати дьору не пробував?

— Е ні, від них не втечеш! Поглянь-но, які чоботи на мені.— Він підняв ногу — пролунав брязкіт важких, товстих ланцюгів.

— А що як сьогодні не доведеться варити? — з тривогою сказав циган.

— Не хвилюйся. Вчора я їм так смачно наварив, що вони тільки облизувались, як собаки.

— От якби й мені так облизуватись! Я вже й забув, коли востаннє наївся досхочу.

— Вони й вина награбували собі на обід. Он везуть у задку фіри.

— Турки ж не п'ють!

— Вони, коли бачать вино, зразу забувають про свої турецькі закони.

— Ну, тоді й у мене буде свято! — тішився циган.— Я їм затягну такої, що вони всі затанцюють.

Одноокий яничар, скінчивши молитву, рушати далі не наказував. З вершини гори виднілося місто в долині, огорнуте вечірніми сутінками. Гніздо угорців. Осине гніздо.

Турки почали радитися між собою. Нарешті одноокий яничар крикнув возієві:

— За мною! До лісу!

І фіри заїхали в ліс, подалі від шляху.

Тим часом сонце сховалося за кронами дерев. Ліс потонув у сутінках. На чистому небі з'явилася перша зірка.

Знайшовши галявину, турки порозпрягали на ній коней. Яничар розв'язав руки священикові й звелів йому:

— Розпали багаття!

— Я краще знаю, як це робиться! — скинувся циган.— Ваша милість, пане-повелителю турку, цілую ваші руки-ноги, дозвольте, хай краще я розведу вогнище, це моє ремесло.

— Цить! — гримнув на нього турок.

Жінкам теж порозв'язували руки, щоб допомагали біля вогнища.

Разом із священиком жінки зносили під найближчі дерева хмиз, сухе листя. За допомогою кресала й трута добули вогонь, і невдовзі вогнище запалало.

Звільнили і возія, дозволили злізти з воза.

— Звари нам таку вечерю, як вчора,— наказав йому одноокий турок.

— Буде зроблено,— відповів возій.

Він налив води у великий казан, що висів над вогнищем, і коли священик з циганом оббілували барана, вмілими руками покришив м'ясо в казан. Зверху поклав ріпчатої цибулі, насипав перцю. Він, напевне, покришив би й картоплі, але в ті часи картопля вважалася рідкістю. Лише пани куштували її зрідка, як делікатес, але назви точної у неї ще не було — називали її то американськими, то земляними яблуками.

Чоловік двадцять турків порозлягалися довкола вогнища. Вози поставили колом у вигляді огорожі. Коням сплутали ноги і пустили пастися, а бранців зігнали в один гурт. Їх було шістнадцять — дев'ятеро чоловіків, п'ятеро жінок і двоє малюків. Бідолашні люди, зморені втомою, повалилися на траву. Дехто з бранців одразу поринув у сон.

Маленька Ева заснула на купі клунків. Її голівка лежала на колінах Маргіт, а права ручка притискала до грудей благеньку лялечку. Ева спала і бачила сон. Поруч долілиць лежав Гергей. Підклавши долоні під голову, він теж засинав, зиркаючи час від часу на турків. Одноокий яничар лишив дітей разом з дівчиною на возі, час від часу позираючи на них.

Вогнище палало високим полум'ям. Турки різали барана, курей і гусей. Бранці старанно працювали, готуючи вечерю, і невдовзі у казанцях і чавунах уже кипів паприкаш, а на рожках рум'янилися баранячі ніжки.