Старий погладив свою сиву бороду, що звисала аж на груди.
— Я папіст,— відповів прочанин.
Тоді піп простягнув свою руку.
Чоловіки зайшли до кімнати. Священик став до вікна й почав читати по-угорськи листа, написаного по-латині.
— «Любий мій зятю...»
У священика був глухий голос, деякі букви він ковтав, і про існування їх тільки можна було здогадуватись. Але ті, хто звик до нього, розуміли, що він читає.
Піп продовжував:
— «...і люба моя Юлішко, пошли вам бог здоров'я і безтурботного життя. Дійшло до мене, що у ваших краях щодень розбійничають то Море, то турки і що на місцях зосталися самі тільки кріпаки. Усі, хто міг, повтікали у Верхню Угорщину або до німців. І ви, мої любі, якщо ще живі і мій лист застане вас у Керестеші, теж подбайте про свій порятунок. Я мав розмову з його величністю, що він відшкодовуватиме ваші збитки...»
— Не читай далі! — спалахнув Цецеї.— Собакам — собачі подачки!
— Заспокойся, любий,— вгамовувала дружина.— Дьєрдь мудра людина. Він і без того знає, що від Запої ми не приймемо нічого. Краще вислухаємо, що там далі в листі.
Піп насупив свої кошлаті брови і продовжував читати:
— «...Щоправда, король не має змоги повернути вам Шашд, але біля Надьварода є село...»
— Годі, Балінте, не треба! — закипаючи від гніву, махнув рукою Цецеї.
— Далі він вже про інше пише,— сказав священик.— Ось послухай: «Але якщо в тебе все ще велика ненависть до нього...»
— Так, так! — вигукнув Цецеї, грюкнувши кулаком по столу.— Ні тут, ні на тому світі не хочу його бачити. Якщо ми й зустрінемося там, то тільки із зброєю в руках!
Піп читав:
— «...Тут, у Буді, мій будинок стоїть порожній. Самі незабаром переїдемо в Надьварод. У моєму будинку лише внизу мешкає зброяр. А нагорі три кімнати стоять порожні...»
— Мені вони не потрібні! — підвівся Цецеї.— Ти, чернець, купив цей будинок на гроші Запої! Хай він завалиться, якщо моя нога переступить його поріг.
Священик знизав плечима.
— А може, той будинок перейшов йому в спадок?..
Проте Цецеї вже не хотів слухати. Він вийшов з кімнати на терасу, сердито шкандибаючи на своїх дерев'яних ногах.
Прочанин підобідував на краю тераси, в затінку горіхового дерева. Цецеї зупинився перед ним і гнівно заявив:
— Передай ченцеві моє шанування. А листа його ніби й читати не читав.
— То що, відповіді не буде?
— Ні.
І старий покульгав далі, прямуючи до комори. Ходив сюди й туди під палючим сонцем, розмахував ціпком у різні боки й сердито бурчав:
— Ні, брате, моя голова ще не дерев'яна!
Селяни заповзятливіше заходилися стригти овечок, собаки відбігли подалі, і здавалося, навіть будинок на пагорбі сповз зі страху з горба.
Господиня разом із священиком стояла на терасі. Священик знизував плечима.
— Якщо це навіть і не спадщина, то все одно будинок куплено на зароблені гроші. Він має право подарувати його будь-кому. От і дарує Петерові. Тоді це буде будинок Цецеї, і в ньому й сам король не укажчик.
З кімнати вийшов Добо. Господиня познайомила його з священиком.
Вернувся й Цецеї й одразу кинувся на попа:
— Чи ти, попе, з глузду з'їхав! Ти, чого доброго, ще й сам станеш на службу до Яноша!
— А ти на старість угорцем перестанеш вважатися! — гаркнув йому у відповідь священик.
— А ти ще в кати наймешся! — загорлав на нього Цецеї.
— А ти до німців! — розлютився піп.
— Кат!
— Німець!
— Шкуродер!
— Зрадник батьківщини!
Сивоволосі діди аж посиніли від люті, коли гримали один на одного. Добо вже готовий був розводити їх.
— Та не лайтеся, господь з вами! — промовив він схвильовано.— Краще вже посваріться з турками.
— Тобі цього не зрозуміти, брате,— махнув рукою Цецеї, сідаючи на стілець.— Цьому попові Запої велів відрізати язика, а мені — праву руку. Чи ж не дурень піп, коли обрубком свого язика захищає Запої?
— Якби він був тільки моїм особистим ворогом,— відповів священик стишеним голосом,— я б йому давно все пробачив. Але я все-таки й тепер кажу: нехай краще він наказує угорцям, аніж якийсь німець.
— Ні, хай уже краще німець, ніж турок! — знову закричав Цецеї.
Добо змушений був перебити дідів, щоб вони не зчепилися знову.
— Мало приємного і в тому, і в іншому, це правда. Треба вичекати доти, доки не з'ясується, чи виставить німець своє військо проти турків. І пересвідчитись, чи не надумав Янош продати країну туркам?
— Він її, брате, вже давно продав! — сказав Цецеї.
— Не вірю,— відповів Добо.— Він ніколи особливо не загравав з турками, його найбільше цікавила корона.
Читать дальше