Геза Гардоні: Зірки Егера

— Магдо,— звернулася дружина Цецеї до служниці, що прибирала подвір'я,— а де ж наша Віцушка?

— Не знаю,— відповіла дівчина.— По обіді вона гралася в саду.

— Біжи пошукай її!

— Це моя донечка,— усміхнувся Цецеї.— Господь на старість послав мені втіху. От побачиш — справжня маленька фея Ілона! [11] Фея Ілона — героїня угорської народної казки.

— А сина у вас нема?

— Нема,— спохмурнів Цецеї.— Якби я мав сина, тоді й рука виросла б у мене знову, як у рака клішня.

Дівчинки ніде не було. За балачкою і читанням листа всі забули про маленьку Віцу. Служницям теж було не до дитини — витязі хвацько підкручували вуса, й дівчата ходили, метляючи спідницями. Їм було весело, неначе витязі приїхали до Цецеї на оглядини.

Вже все обнишпорили довкола дому. Облазили всі кущі, всі куточки в селі, де малюки звикли гратися. А де ж це тітка Като? Це вона доглядала за дівчинкою. Можливо, старенька заснула, а дитя тим часом пішло з села? Ніхто не бачив дівчинку. Після обіду вона розмовляла з якимось хлопчиком біля садової хвіртки. Хто ж то приходив? Мабуть, Герге. Він вів на пашу дідусевого коня. Але де ж той Герге? Певне, подався з конем у ліс. О дитяча легкодумність! Скільки разів його попереджали, щоб не заходив далеко з конем.

Обнишпорили весь ліс довкола села. Вже й витязі Добо взялися до розшуків. Заглядали за кожне дерево, за кожний кущик, оглянули всі канавки й вибалки. І матінка Герге теж шукала, голосячи. Стару тітку Като знайшли у лісі. Вона й сама вже давно шукала дітей, вже й голос загубила, гукаючи їх, зовсім захрипла.

Нарешті, коли вже почало смеркати, якась служниця закричала щодуху:

— Знайшлися!

— Ну, слава богу! Де ж вони?

— Он їхній одяг!

На жаль, це був тільки одяг: біленька сорочечка, червоні черевички, жовта тафтова спідничка, сорочка Герге„ його штанці й капелюшок. З цього видно було, що діти купалися. На березі річки, на м'якому пісочку, виднілися сліди. Одні більші, з розчепіреними пальцями, сліди ноги Герге. Менший слід — ніжка Віцушки.

Мабуть, у річці втопилися діти.

— Мене звати Маргіт. Можете казати мені тітко Маргіт,— пояснила дівчина, що сиділа біля дітей на фірі.— Я розповідатиму вам казки. Я знаю багато казок. Звідки ви, мої рідненькі?

— З села,— відповів із сльозами на очах Гергей.

— З села,— повторила за ним дівчинка.

— А з якого села?

— Там, у лісі.

— А як називається це село?

— Називається? Не знаю.

У кругловидої Маргіт були товсті губи, наче відкриті для поцілунку, обличчя, обсипане ластовинням, на шиї голубе скляне намисто. Турки забрали її з собою з хутора в Шомодському степу.

Дівчина похитала головою і заходилася майструвати з різних ганчірок ляльку.

— Це буде лялька для Віцушки. Жовта хустинка, червона сукенка. Ми одягатимемо її, вкладатимемо спати, гойдатимемо і бавитимемося з нею.

Фіра з невільниками повільно рухалася вперед.

Поряд брели широкоплечий селянський парубок і молодий рябий циган. Циган був у синіх залатаних штанях і в синьому доломані. Із спідньої кишені доломана стирчала дерев'яна дудка. З другого боку підводи чвалав священик у чорній сутані і кудлатий селянин з великою головою. Селянинові було років сорок. Священик — молодший. Це був високий чоловік з відкритим широким обличчям, без бороди й без вусів і навіть без брів. Обличчя червоне, немов буряк, тільки очі чорніють. Турки кілька днів тому поливали його окропом, вимагаючи, щоб він віддав їм скарби своєї церкви.

А які то могли бути скарби в тій церковці!

Нещасні бідолахи попали в рабство. На ногах у них ланцюги, руки в кого спереду, у кого за спиною закуті кайданами. Парубок зв'язаний одним ланцюгом з циганом, священик — з селянином. Парубок босий. Щиколотки під кайданами обмотані ганчір'ям, яке вже геть закривавлене.

— Стійте,— благав він, озираючись час від часу назад.— Дайте хоч кайдани поправити.

Але яничари не звертали на нього жодної уваги. Вони щось балакали по-турецьки і лиш зрідка кидали на нього сердиті погляди.

Гергей не зводив очей з парубка. Які в нього великі руки! От хто не боїться нікого! І якби його руки не були зв'язані за спину, то летіли б турки від нього в різні боки.

Парубок і справді не боявся.

Він підвів голову і гримнув на згорбленого турка, що трюхикав поруч на коні:

— Щоб ви згоріли, бусурмани! Вовче поріддя!

— Гашпар, Гашпар,— заспокоювала його Маргіт з підводи,— терпіть свою долю, як тільки можете. Гляньте, он уже й сонечко сідає на спочинок: о такій порі вони стають на привал.