Геза Гардоні - Зірки Егера

Лісове повітря сповнилося апетитним запахом.

Не минуло й години, як кучер Андраш заробив такого ляпаса, що його капелюх відлетів аж на два сажені.

— Щоб тобі згоріти у сьомому колі пекла! — горлав на нього одноокий яничар.— Скільки ти перцю насипав?

На превелику втіху цигана, паприкаш дістався невільникам. А самі турки поділили між собою смажені на рожні баранячі ніжки. Їжу вони запивали угорським вином з барилець і ріжків.

Наївшись, циган встав. Витер руками губи, а руки об штани і заторохтів:

— Ваша милість, пане добродію Помрижабо, цілую ваші руки-ноги, дозвольте зіграти що-небудь для втіхи поважаних гостей.

Одноокий яничар Юмурджак, якого циган назвав Помрижабою, обернувся і, єхидно примружившись, спитав:

— Угорців хочеш поскликати сюди своїм кукуріканням?

Циган спокійно поплентався назад до казана, покрутивши в руках дерев'яну ложку, буркнув:

— Щоб тебе повісили в найсолодшу твою годину!

А турки тим часом жадібно їли і водночас мінялися награбованим майном. Якийсь похмурий акинджі з обвислими вусами зняв з підводи невеличку залізну скриньку. Зірвав віко. Із скриньки посипалися золоті монети, обручки й сережки.

Тут же біля вогнища почали ділитися.

Очі в Гергея злипалися від утоми, але він не міг відірвати погляду від Юмурджака. Страшним і дивним здавалося йому це обличчя, цей гирявий череп. Бо як тільки турок знімав свого ковпака, його поголена голова зливалася з поголеним обличчям. До того ж він так химерно сміявся, навіть ясна було видно.

Яничар витягнув з-під доломана туго набитий грішми замшевий пояс і пішов туди, де паслися коні.

Герге все ще не зводив погляду з нього. Він бачив, як турок витягнув із стінки сідла дерев'яний шпеник і через маленький отвір став просовувати туди гроші.

— А ти чому не їси? — запитав священик у Гашпара.

Парубок сидів осторонь від гурту і зажурено дивився в темряву.

— Не хочеться,— відповів він похмуро.

Через якусь мить він мовив до священика:

— Панотче, як поїсте, вислухайте мене — хочу вам щось сказати.

Священик відклав убік дерев'яну ложку і підсунувся ближче до Гашпара.

— Чого тобі, синку?

— Висповідайте мене, панотче.

— Навіщо?

— Щоб я з чистою душею міг явитися на той світ.

— Тобі ще довго цього чекати, Гашпаре.

— Не так уже й довго, як ви гадаєте.— Він кинув погляд на турків і провадив далі: — Коли бранці закінчать вечеряти, сюди має підійти той турок, що полонив мене. Він прийде, щоб знову надіти нам на руки кайдани. Ось тоді я його і вб'ю!

— Не роби цього, синку.

— Я все одно його вб'ю. Коли він підійде — вихоплю в нього кинджал і заколю, як собаку! Встромлю ножа просто в черево! Ви тільки висповідайте мене.

— Синку,— пильно подивився на нього священик,— я не можу тебе висповідати: я лютеранин.

— Нової віри?

— Вона тільки називається новою, а насправді це стара віра, та сама, яку нам заповідав назаретянин Ісус. Ми не сповідуємо — ми тільки самі сповідуємося богу. Ми віримо, що господь бачить глибоко наші душі. Але навіщо тобі помирати? Глянь — ми ще на угорській землі, і Печ близько. Не раз траплялося, що угорським бранцям щастило вирватися з полону.

— А якщо нас ніхто не визволить?

— Божа милість буде над нами. Хіба мало й таких людей, котрі досягли щастя і на турецькій землі. Ідуть туди як бранці, заковані ланцюгами, а там стають панами. А тоді й додому повертаються. Ходім, синку, тобі треба поїсти.

Парубок похмуро дивився на турків.

Священик похитав головою.

— Нащо ж ти тоді мене кликав, коли не хочеш слухатися?

Після цих слів парубок підвівся і почвалав до гурту невільників.

Бранцями були здебільшого молоді й дужі люди. Серед жінок сиділа худорлява циганка. Нігті на руках і ногах у неї за циганським звичаєм були пофарбовані в червонуватий колір.

Циганка часом піднімала голову, відкидаючи волосся, що спадало їй на очі, і щось казала своєю мовою рябому цигану Шаркезі.

— Вона що, твоя дружина? — спитав у нього возій.

— Ні,— відповів циган,— ще не була моєю жінкою.

— Тоді про що ви балакаєте по-циганськи?

— Вона просить пропустити її до вогнища, щоб погадати нам про наше майбутнє.

— Наше майбутнє в руках божих,— відказав на це священик.— Не треба влаштовувати комедії, прикриваючись його іменем.

Серед бранців сиділо двоє літніх чоловіків. Один з них мав обличчя в рубцях, був мовчазний і схожий на пана. Принаймні з його вигляду важко було з'ясувати, якого він походження: чи то пан, чи циган, бо він весь час мовчав і не відповідав на жодне запитання. Від нього йшов запах рушничного пороху. Другий — той селянин, якого вели на одному ланцюгу із священиком. Селянин дивився на все широко розкритими очима, наче дивуючись усьому. Голова його звісилась на груди, немов була важча, ніж в інших людей.