Геза Гардоні - Зірки Егера

Бранці їли паприкаш з баранини і тихо перемовлялися. Звичайно, говорили про те, як би вирватися від турків.

— Та ніяк,— коротко відрубав селянин і витер губи рукавом сорочки.— Я знаю. Я вже раз помучився в рабстві. Десять років пробув у турецькій неволі.

— І що, відпустили додому?

— Якби ж то. Але й без викупу. Якось нас привезли в Белград. Звідти я втік, переплив Дунай.

— А як воно в рабстві? — запитав шістнадцятирічний хлопчина з водянистими очима.

— Що казати, братику,— зітхнув селянин,— не багато курчат я там з'їв.

— А ви служили у багатія? — запитав чийсь голос з-під фіри.

— У самого султана!

— У султана? А що ж ви робили у султана?

— Я був головним прибиральником.

— Яким це прибиральником? Що ж ви прибирали?

— Стайню.

— А як вони там поводяться з жінками? — запитала чорноволоса молодичка.

Чоловік знизав плечима.

— Тих, що молодші, заміж беруть, тоді вони вже туркенями стають. Але більше лишаються служницями.

— А вони б'ють жінок?

— Кого як. Буває по-всякому.

Піп підвівся.

— Виходить, дорога вам туди знайома?

— Краще б її ніколи не знати! — відповів чоловік.

Священик поставив ногу на маточину колеса воза і при світлі полум'я від вогнища уважно розглядав широке, гладеньке кільце кайданів, що охоплювало щиколотку. На ньому були помітні якісь дрібненькі подряпини. То були записи когось із бранців: його страждання за час довгого шляху, всього слів двадцять.

Священик прочитав:

— «Від Нандорфехервара до Хізарлика один день. Потім Баратина...»

— Hi,— зауважив селянин,— до Баратини ще п'ять привалів.

— Виходить, оці п'ять хрестиків означають п'ять привалів. Отже, п'ять стоянок. «Тоді йде Алопніца...»

Селянин кивнув.

— «Потім Ніш...»

— То вже Сербія,— зітхнув селянин, обнявши свої коліна.— Там росте цей... як його? Рись, чи що...

— Рись? — здивувалася одна з жінок.

Селянин не відповів.

Священик далі розглядав позначки на кайданах.

— «Тоді йде Курі-Кемце...»

— Там багато скорпіонів.

— «Шаркеві...»

— Там стоять три млини. Щоб їм вода в греблі висохла!

— «Царіброд...»

— Ось де мене відлупцювали!

— За що? — запитало зразу кілька голосів.

— За те, що я розбив кайдани на ногах.

— «Драгоман...» — читав священик.

— Це вже в Болгарії,— пояснив селянин.— Звідти ми приїдемо в Софію. Там тьма-тьмуща веж. Велике місто!

Піп провів пальцем по кайданах.

— «Капідервен...»

— Снігу там... Гори навіть улітку засніжені.

— «Позарки», чи що?

— Так, так, Позарки, хай вони крізь землю проваляться! Комарі нас там мало не з'їли.

— «Філіппе...»

— Це теж місто. Щоб воно згоріло!

— «Каладан...»

— Там продали мого друга. Щоб їх пранці побили!

— «Узонкова...»

— Гарне місце. Багато фруктових дерев.

— «Харманли...»

— Там один багатий турок купив Антала Давидку.

— «Мустафа-Паша-Кепрю...»

— Там великий кам'яний міст. Щоб він завалився!

— «Чорлу...»

— Звідти вже видно море!

Бранці зітхнули. Дехто обхопив обличчя руками, дехто із сльозами на очах втупився вдалечінь.

Чоловік з пошрамованим обличчям, пропахлий рушничним порохом, промовив:

— Краяни,— почав він тихим сухим голосом,— якби ви змогли мені допомогти якось визволитись, я б тоді вас усіх врятував.

Бранці здивовано глянули на нього. Чоловік скоса зиркнув на турків і вів далі ще тихіше:

— Я знатного роду. У мене два замки, багато грошей і військо.

— Як тебе звати, брате? — запитав піп.

— Моє ім'я Раб,— неохоче відповів чоловік з пошрамованим обличчям.

Він підвівся, ступив, шкандибаючи, кілька кроків у напрямку до турків. Затим сів і почав уважно розглядати освітлені вогнем обличчя.

— Теж мені, знатного роду! — махнув рукою один з бранців.— Мабуть, якийсь циган, а може, й кат.

Гергей аж здригнувся, коли почув слово «кат», і з жахом втупився в незнайомця. Дитячим розумом він збагнув так, що цей чоловік — циганський кат.

— Ех, якби у вас була розрив-трава! — зітхнув Гашпар, поправляючи кайдани на ногах. Він примостився біля колеса.

Невільники сиділи тихо й зажурено. Гашпар вів далі:

— Від розрив-трави кайдани самі спадають.

Яничари раптом пожвавішали і з'юрмилися біля одного з барилець. Вони виявили в ньому солодке вино. Барильце підкотили до вогнища і, прицмокуючи, заходилися пити вино...

В небі вже загорілися зорі, зійшов місяць.

В обсипаних росою лісових зарослях гули хрущі.

Бранці полягали на траві, поснули, і в сновидіннях шукаючи шлях до визволення. Заснув і священик, поклавши руку під голову,— видно, звик спати на подушці. Циган спав горілиць, склавши руки на грудях і широко розкинувши ноги. Всі вони поринули в глибокий сон. Тільки Гашпар зітхнув ще раз жалібно і сонним голосом сказав: