Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Оце так Майко! Крізь пітьму побачив!

Лише під ранок Майкова матір, яку всі кончани звали Ніга Коротка, відтерла й відігріла замерзлу жінку. Змазала гусячим жиром, напоїла міцною брагою, цілющим ромен-зіллям і м'ятою. Всю ніч клопоталася, шепотіла закляття, бризкала з великої чародійної чаші росою, зібраною на Ярилів день. Клала її посеред долівки на гіллі, відсікала кінці його — то означало, що разом з ними відсікала невидимі руки лютого Чорнобога, який хотів душу такої красної жони віддати ненажерній Морані.

Уже перед світанком накрила її ряднами й кожухом. Погасила свічу,

Вранці Ніга підняла синів з теплої постелі. Худобина вже ревла в оборі. Старший син, Тука, умившись над ряжею крижаною водою, накинув на плечі кожуха, узяв зі скрині буханець хліба, дрібку солі (все це мати приготувала ще звечора) і пішов до хліва. Там він буде відламувати шматки пряжма [37] Пряжмо — хліб. , вмочати в сіль і кидати у ясла коровам і волам, щоб з'їли вони ті шматочки разом із сіном. Від того боги будуть милостивими й щедрими до господарів, множитимуть усяку животину у дворі й берегтимуть від паду. Середульший син Ніги — Нерадець — ухопив за дужки дерев'яні цебра й побіг до колодязя. В перший день після водохрещі мають ходити по воду й поратися в оборі лише чоловіки. Звичай — не християнський, звісно, а старожитній, прадідівський, — велів жінкам нічого в цей день не робити: ні прясти, ні шити, лише поратися біля печі, готувати до столу, аби було чим частувати гостей, які зранку вже починають ходити по хатах із перевеслами з гречаної соломи.

«Добрий день добрим людям. Принесли вам гречаної ковбаси! Осьо скільки!» Так хлібороби нагадували один одному, що треба дбати про новий урожай.

Нарешті гостя підвела голову. З подивом розглядала хатину, тьмяво освітлену тріскотливою скіпкою. Тоді раптом схопилась, сіла, неголосно окликнула:

— Хто тут?

Ніга Коротка стояла біля печі, жбурляла сухі дрова на черінь. Вогонь швидко розгорався, шугав язиком під комин, валив через нього клуби диму. Прямо з комина в стіні був зроблений отвір. Димаря не було — за нього треба було платити великі гроші. Бідні смерди не дозволяли собі тої розкоші — виводити димар — і мусили ковтати постійно дим, бо тяга через ту діру, звичайно, була нікудишньою. Певно, на вулиці шугав якийсь вітерець, дим враз повалив у хатину, роз'їдаючи очі й лоскочучи в горлі.

— Як руки, ноги? Відійшли?

— Жаром печуть.

— То добре. Кров грає. Чия ж будеш?

— Сама тутешня. Може, чули коли — Претич-коваль є у Василькові.

— Претич. То це ти — Гайка? Лю-у-донь-к-и! Гайка наша прибилася. Що ж сама? Де твій бояринчик?

— Поїхав… у далекі землі. А я — сюди. Рідню навідати.

Ніга підперла кулаком під щоку.

— То це ти й не знаєш? Леле! Немає вже ані батька твого, ані матінки. Оце ось перед зимою померли. Разом, ніби змовились. Якась зимниця [38] Зимниця — пропасниця, гарячка, лихоманка. тяжка приключилась з ними.

Гайка так і задерев'яніла.

— Хай тебе боги не покидають, дочко, — кинулась до неї Ніга. — Се для них благо — не мучили їхні кістки хвороби й болісті. Померли враз — і все. Кожному б така смерть.

Гайка не чула втішливих слів старої жінки. А може, не здатна була збагнути їх.

— Одна біда не ходить, за собою другу біду водить, — зітхнула Ніга. — Нерадцю, се ти повернувся? Укрий її кожухом своїм іще.

— Хто се, мамо?

— Наша Гайка. Жона боярина Вишатича. Та сама… — Нерадець здивовано розглядав її обличчя. Таки вона се! Її обличчя неземної краси! Колись, ще молодим парубком, таємно вболівав за дівчиною. Тоді на Ярилів день очей не зводив! Тепер роздивлявся зблизька.

Стариці градянські по кутках шепотіли, що це від її волхвування у Василькові парубки перестали одружуватись. Старими бобилями жадали лишатись, аніж брати в жони негарних і нелюбих. Журилися матері — для роду не було приплоду. Ніга Коротка уже й просити перестала своїх перестаркуватих синів — Туку і Нерадця. Смисленими мужами стали, по двадцать п'ять літ за плечима, пугою не вгрієш. Був би вітець

— знав би, як з ними говорити. А вона що

— її діло піч, та зілля цілюще, та чара ота, де старі боги лишили свої знаки… Муж її, Порей, повіявся десь у чужі землі. Із старим князем Ізяславом забіг світ за очі. Яко гридь [39] Гридь — князівський воїн. княжий — охоронець його.

Нерадець стрепенувся — Гайка розплющила очі, зітхнула.

— Піду… до двору свого… Хоч вклонюся душам вітця й матінки.