Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Гайчике обличчя зблідло. Очі померкли.

— Коли так… піду звідси, Яню…

— Іди! — притупнув ногою воєвода. І раптом злякався. Гайко… Нічого не хощу від тебе. Сина подаруй!

— Але…

— Знаю! Моя вина… — І раптом його маленьке, жилаве тіло затряслось у німому риданні. Гайка розгубилась. — Усе прощу… ніхто не знатиме… Ти ж моя жона вірная!

Гайка знітилась. Уперше за стільки літ спільного життя в ній озвалась у душі людська жалість до Яня і до його зизих очей. Напевне, велика печаль лежить на душі воєводи…

— Порятуй мій рід, ладо моя! — шепотів розтривожено воєвода. — Інакше все те достанеться Путяті. Той загребущий! З рота вирве!..

— Я… не знаю як, Яню… — Гайка задихалась від сорому.

— Знаєш, Гайко. Ти все знаєш! Присягаюсь тобі богом вседержителем… І, коли хочеш, клянусь твоїми богами — Даждьбогом і Перуном… Кривого слова тобі ніколи не скажу. Ото якийсь чернець там… Якийсь Нестор…

— Ти що?! На гріх мене штовхаєш?

— Відмолимо у богів удвох, Гайко. Храм поставлю.

— У богів, може, й випросимо прощення. А в себе?

— Гайко, що в себе? Мені вже півста літ. Надіятись ні на кого. А тобі ще жити і жити на сьому світі. Хіба тобі добре без чада?

Гайка підійшла до свого мужа.

— Не треба, Яню…

— Гайко, ладо моя!..

… Дивувалась старша покоївка. Уперше за стільки літ бояриня сама збирала в дорогу воєводу. Клопоталася, щоб хліба і сухарів було вдосталь. Щоб і лагвиці з медами не перемерзли. Щоб і кожухів та шкур кинули на сіно вдосталь.

Коли сани з воєводою вислизнули за ворота й понеслись вулицею, довго проводжала поглядом. Аж доки не вляглась біла заметіль, збита саньми й кінськими копитами.

Поїхав Вишатич.

Другого дня почала збиратись у дорогу і бояриня. Заманулося Гайці навідати свій рід смердівський, до вітця-матері заглянути, у Васильків-град.

Не брала пишних повозів, не клала ані килимів, ані хутра. Сама тримала віжки в руках, сама кермувала, яко візниця. Сказано, смердівська вдача!

Доки їхала до Золотих воріт, зустріла кілька верхівців і двоколісних їздил можних киян. Здивувалася, віталися з нею покрадьки, одводили очі вбік… В сей непевний час воліли краще не пізнавати Вишатичиху. Хтозна, який гнів божий накличе на свавільця-воєводу митрополит Іоанн. А заодно і на них, нині владарюючих…

Дивувалась: знікчемнів рід людський… Заплутався у безчесті і лицемірстві. Подалі, подалі від сього пристанища облуди й ницості! Туди, на вільні ниви, до вбогих осель, де голодна, але чиста правда, де щирість людська гріє душу… До отця-матері…

Біле сонце пливло в білому небі. Біла, засніжена земля зливалась із ним на обрії. І не видати межі, що ділила світ небесний і земний.

Здавалося, що дорога, якою мчали Гайчині сани, веде у білий простір небес, де так само кришталево-сонячно, безмежно, чисто. Обіч санної дороги мертво спали ліси під білою сніговою паволокою. І на душі від того ставало тихо й чисто.

Розмірено й дружно бігла трійка її коней. Сани пружинисто вихоплювались на пагорби, стрімко, немов відірвавшись від землі, летіли вниз. Дорога вилася-в'юнилася згори — вниз, знизу — вгору. Інколи на овиду вставали в білому серпанку морозяної імли придорожні села. Подекуди в них височіли дзвіниці церков.

Гайка і не помітила, як розчервонілось, заімлилось сонце. Кінчався короткий зимовий день.

З-за мовчазних зачарованих хащ і дібров виповзали сині сутінки. Вони густішали, насичували повітря гострими колючками, ціпеніли від холоду. Услід за ними вихоплювалися поземки.

Сонце вже закотилось за небокрай. І раптом із розлогих байраків вилетів білий стовп вихору. Він вертівся у шаленому танці, здіймаючи довкола себе метелицю. Несподівано цей сніговий стовп зробився рожево-пурпуровим, потім синім, далі геть зчорнів і впав, розсипавшись, під копитами Гайчиних коней.

Серце її завмерло. Що за вістун? На добро чи на якусь біду?

Ледве утишила калатання серця в грудях. Цьвохнула по крупах коней. Завертати назад було вже пізно. Та й хто в світі завернув з дороги, що обіцяла невідоме?

Рвучкий вітер шарпнув на її голові теплу шалю. Тугий, колючий, безжально-льодовий сівер…

Метнулися вбік гриви і хвости коней. Гайка переполохано глянула вгору: над землею нависало важке чорно-сизе небо.

Уже було зовсім поночі, коли посипався густий колючий сніг. Щедрими оберемками вітер жбурляв їй заметіль в обличчя, на верету, що прикривала сіно.

А до Василькова вже недалечко — якихось три-чотири поприща [36] Поприще — українська стародавня міра довжини (те ж, що й гони), рівнялось 60—120 сажням. .