Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Раптом щезла санна дорога. Полози грузли в густому розсипчастому снігу, як у піску. Коні важко брели, низько нахиливши голови й підставивши широкі лоби вітровію. Ось-ось вони спиняться.

Ніч обступала Гайку глибокою глухою чорнотою. Нарешті коні спинились. Довкола — лиш завивання вітру і тривожний шерхіт замерзлих сніжинок, що падали-падали звідусюд на неї.

Де вона? Куди їхати? Нічого не второпаєш… Несподівано коні різко смикнули сани, кинулись вбік. Гайка ледве утримала віжки. Тривожне іржання, підняті голови. Вовки?.. До болю в зіницях вдивлялась опріч себе. В очах пливли рожеві кола…

Знову сіпнулись сани, коні кинулись в інший бік і шалено помчали. Сани перевернулись, Гайка випала на сніг, зверху її накрили верета й сіно…

Десь у глибині глухої каламуті чулося іржання.

— Стій!.. Стій!.. — Гайка вибралась з-під сіна, кинулась до коней. У відповідь — лише віддалене сполохане іржання, та і його ковтала пітьма…

Ноги грузли в снігу вище колін. Йти було нікуди — скрізь морок. І раптом, коли вже певність покинула Гайку, вона побачила вогники. Якесь оселище світило скалками. Люди вечеряли…

І Гайка побрела по кучугурах на ті вогники. Спіткнулась об якусь дровиняку. Нахилилась, взяла до рук, обіперлась. Легше стояти. І легше йти. І вона йшла…

Знову блимнули вогники. Але якось дивно — з другого боку, з протилежного. Вони не гасли, рухались то рівною низкою, то півколом. Тільки тепер відчула, що вітер ущух, що густий сніг немовби пом'якшав.

Подумала — все це марення. І вогники, і сніг. Але й відчуття реальності не покидало. Тіло задерев'яніло. На віях важіли крижинки. Спина і груди хололи від поту.

Пішла на вогні… Спішила. Не спускала з них очей, боялась загубити їх. Мо', то вовки? Все одно… Аби якийсь кінець…

Того вечора околиця града Василькова була розтривожена божевільним ґвалтом псів. По вулиці мчала ошаліла трійка коней. Коні уривчасто й тривожно іржали, форкали, били копитами сніг, ніби попереджали про якусь небезпеку.

Пси величезною зграєю ув'язались за кіньми й гнали їх завулками аж до озера. В цей час тут палали кострища.

Парубки й дівчата догулювали водохрещенський вечір. Ще не визначилося, кому ж має належати іордань — вирубаний з криги й облитий буряковим квасом велетенський червоний хрест. Удень отець Михаїл святив біля нього в ополонці воду. А ввечері один кінець града ішов на інший: бондарі в кулачному бою мали або перемогти кожум'яків, або віддати їм іордань. Сивовусі мужі, парубки, отроки на очах у молодиць і дівчат, що юрмилися коло вогнищ, виважували свою відвагу й силу. Дехто ж потай зводив рахунок зі своїм обидчиком чи одверто завойовував прихильність богині Слави…

Рипить під ногами замерзлий сніг, хрускають крижинки на обмерзлім листі лепехи, що стирчить над крижаним полем озера. Лава іде на лаву.

Несподівано з високого берега, звідти, де стояла церква, вигулькнула трійка коней. Вони мчали на людей, підминаючи під копита засніжені чагарі й прибережні хащі. Хтось не встиг вивернутись, хтось зойкнув, когось штовхнуло вбік саньми. Коні вже мчать між обома лавами кулачників.

— Сани!.. Сани!.. — першими загукали жінки. — Хтось загинув — сани порожні!

Васильківчани захвилювались, закричали. Де шукати? Звідки вони мчали? Найбільше лементували жінки. Може, людина не загинула ще. Негайно кидайте забаву та ходімо шукати!.. Нехай іордань дістанеться тому, хтознайде людину! Оце буде діло!

Ті, хто був із смолоскипами, першими й рушили по сліду ошалілої трійки, яка вже невідь-де і зникла. Йшли рядочком — слід у слід, потім розвернулись півколом. За ними потяглися всі інші. Гукали, тюкали, свистіли. Кляли жалісливих молодиць, що не дали дограти кулачний бій. Хотіли вже вертати.

Раптом отрок Майко закричав:

— Бачу! Ононо! Щось повзе!..

Всі безладно побігли вперед. Майко кружляв на місці, бо вже нікого не бачив.

— Привиділося хлопаку. Мана — на інакше.

Від такого недовір'я хлопчина ледь не плакав. Бачив же, твердо знає, що бачив людину, яка борсалась у снігу. Раптом він упав. Перечепився. Схопився на ноги. У пітьмі не збагнув, що то було. Раптом — повернув назад, на те місце, де впав. Нахилився, помацав руками. Перед ним лежала непритомна людина. Уся засніжена.

— Сюди-и… Сюди-и!.. — Присвічував смолоскипом.

Люди збігалися й дивувались. Перед ними лежала жінка. Очі заплющені, обмерзлі, засніжені брови й вії. Без хустки. Розхристаний кожушок.

— Чи жива?

— Якихось два поприща не дійшла.