Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— В такий мороз! Відігрійся ще.

— Піду, тітонько. Спасибі за поміч. Вік пам'ятатиму. Ви мені — як матір рідна нині.

Ніга схлипнула, витерла засльозавлені очі.

— Нерадцю, проведи бояриню. Яка ж молодесенька та гарнесенька!..

Нерадець кинувся до одягу. Руки його тремтіли. В невеличких світлих очах під широкими темними крилами брів танула загускла синява.

Миттю запріг сани-однокінки, поклав свіжого сіна. Терпляче очікував, доки Гайка одягнеться й сяде поряд з ним. Нарешті вона мовчки сіла.

Нерадець пустив коня риссю.

Сани тихо порипували по снігу, легко вминаючи обм'яклий сніг під полоззям. Простували до церкви Успенія.

Тепер лиш Гайка збагнула, куди вночі прибила її хуртовина. То було передграддя Василькова, що виросло поза стінами міста, — смердівський кінець, який беззахисно виходив прямо в поле. Подекуди стояли світлі солом'яні дахи. Певно, нові мазанки-хати поставили недавні містечани. Найбільше це були втікачі з Поросся та з улучини дніпровської, де нині хазяйнували половецькі орди. Тисячні натовпи русичів зі своїми сім'ями, худобою, збіжжям з року в рік покидали старі обжиті місця на південних окраїнах Руської землі й прибивалися сюди, ближче до княжого Києва, під захист мечів князівських дружин…

Ось і вулиця Претичів. Не вулиця — завулок. Жодний слід, жоден протопт не веде до занімілої мертвої хати Претича. У старого ковача не лишалось нащадків, окрім Гайки. На ній і кінчався їхній рід.

Гайка поспіхом сповзла з саней, підбігла до дверей. Відкинула дерев'яну клямку, увійшла в сіни. На ослончику, як і колись, стояли розсохлі цеберки. Під стелею на жердині висіли пучки калини, материнки, чебрецю, м'яти. Мати запасала на зиму.

У хаті — все як і колись було. Рушники над віконечками. На столі — біла полотняна скатертина, припорошена пилом. На ній — зісохлий буханець. Хтось залишив для домового, аби дім стеріг, як і раніше.

— Коли хочеш — затоплю піч, — за спиною тихо обізвався Нерадець.

Гайка заперечливо хитнула головою.

— Хто ж поховав їх?

— Не було кому. Мор напав на людей. Половина града тоді вимерла. То ми з Тукою зібралися, та ще двоє парубків… Старі люди нас на вічі просили. Яко могильники, ходили із заступами. Твоїх ось тут, за городом, і поховали.

Гайка вперше поглянула в облич Нерадця. Широкоплечий кремезняк, пшеничні вуса — до пліч. В руках мне шапку.

— Повік не забуду. Чом же не повідомили мені?

— Боялись воєводи твого.

В її обмерзлому, закрижанілому серці заструменіла цівка тепла.

— Коли хочеш — бери сю хату собі. Матимеш жону — заводь осподарство.

Нерадець одвів очі вбік.

— Немає мені пари. — Вилиці його збіліли.

— Пощо себе виниш?

— Не себе, Гайко. Тебе.

— Як же?

Нерадець глянув їй в очі.

— Окрім тебе, ніхто до серця не припадає.

— Не треба…

— Знаю… Це я так… Коли вже прийшлося…

Гайка задумалась. Її тут ще пам'ятають.

Тривожна теплінь розлилась по тілу. І світ враз перестав бути таким холодним і порожнім. Хтось жив у ньому, кому вона давно була любою і зараз не боїться їй сказати цього. Душа її ніби відтавала від крижіні, зігріта чиїмись муками й болем…

— Я все одно тебе чекатиму.

— Не треба…

Холодні вуста її ледь ворушились. Нерадець одягнув шапку на густу копицю рудуватого волосся.

— Кажу так, коби знала: коли що трапиться… — Вперто дивився собі під ноги. Лише інколи зиркав з-під брів на неї.

— Відвези мене до Києва, Нерадцю… — втомлено простогнала Гайка. — Відвези… Мої коні забігли…

— Знайдуться! Я бачив їх учора вечором.

— Знайдуться — бери собі. На нове осподарство.

— Спаси тебе біг, Гайко…

Лиш через три дні Ніга Коротка дозволила Гайці їхати до Києва. Лаштувала її в дорогу, як рідну, — в'язала у вузлики горіхи, медяники; потай била поклони то іконі богородиці чудотворної, що висіла на покуті, то своїй чародійній чаші, що стояла на окремій полиці поряд з дерев'яними ідолами. Не знала, яким богам і дякувати за щедрість боярині. Коні. Трійка коней!.. Прямо з неба звалилось багатство!

— Туко! Нерадцю! Де ж вони, ті коні? — кидалася до синів.

— Кажуть, на кожум'яцькому кінці їх перейняли.

— Та біжіть! То ж наші коні!..

Знову над Гайкою пливло біле

зимове сонце. Мовчазні ліси у білих шатах знову манили казкою, таємничістю. Щось чисте берегли в собі. Щось велике обіцяли.

Вона їм посміхалася вдячно. І білому небу, і білому сонцю посміхалася. І нелукавому Нерадцю.

Він загортав її в овечі шкури, перевертав, як дитину, і невзначай притримував довше біля своїх грудей. Їй було від того добре.