Слово Іларіона, його сила і воля наповнювали Печорську обитель ще від Ярославових часів. Великий Іларіон, ставши схимником, не переставав бути великим воїном. «Не наводь, господи, на нас напасті спокуси, не предай нас у руки чужих, да не буде прозваний град твій Київ полоненцем, а стадо твоє — прийшлим в землі не свої…» — сія молитва Іларіонова жива й понині.
Київ — да не буде полоненцем!.. Да не буде! Ми ще позмагаємось із тобою, всемудрий і книжно-речистий митрополите Іоанне!..
За якийсь тиждень воєвода Янь зібрався до далеких мандрів. За метушнею, поспіхом і гарячковими розмислами не відразу пригадав, що ще по приїзді від хана Осеня не привітав, як належить, свою осподариню, бояриню Ганну. Гукнув до покоївки.
Килька тої ж миті виросла на порозі. Ніби давно очікувала поклику боярина. Тернини її очиць грали лукавістю. Щоки пашіли так, що рідкі ряботини на обличчі здавалися білими плямимами.
Челядниця була святково вбраною. Чого б це? Червоні мережки на широких білих рукавах вишиванки також, здавалося, яскріли визивно й заклично. Янь закліпав очима: поверх тієї сорочки Килька натягла безрукаву багряну сукню з грецької вольниці [35] Вольниця — вовняна тканина.
. Ту, що він колись дарував своїй жоні.
— Де… бояриня?
Килька зав'юнилась гнучким станом, повела чорною бровою.
— Богу молиться. Де ж іще?
— А ти пощо… так вирядилась?
— Боярин мій приїхав — свято для мене! — Килька пестливо провела долонями по своїх крутих стегнах, облизала спраглі губи.
— А сукню… де взяла? — вже не так суворо, скоріше з подивом прискіпувався Янь.
— Бояриня пожалувала. За вірну службу. Хі-хі-хі!
— Що… за служба? — насторожився воєвода.
— Килька уміє служити, тому вміє і мовчати, осподарю мій! — покоївка склала руки на грудях.
Яня немов ґедзь укусив. Одним стрибом кинувся до челядниці» щосили трусонув за плечі.
— К-кажи, с-суко! Пощо крутиш хвостом? Забула, чий хліб їси?
— Хіба я… що?.. Я нічого не робила? Хіба знаю, куди бояриня щоденно їздить? Потай їздить! Мене з собою не бере. Нікого не бере… Кажуть… волхвує… з Чорнобогом знається, кажуть люди. А я думаю — із ченцем отим… Нестором… Видний такий собою. В Печерах живе…
Янь відштовхнув од себе Кильку, витер руки об поділ сорочки. Половецьке відроддя нечисте! Що меле про його бояриню? З волхвами!.. Нестором… Який іще такий Нестор?..
Килька від образи схлипувала, губи її тремтіли.
Янь метнувся з хоромини, розчинив двері божниці. За столом, розстеливши під руку сувій нового пергамену, сиділа Гайка. Водила пальцем по рядках. Свічка в світильнику вже догорала.
Спокійно-сумовитим поглядом стріла настороженого воєводу. Для неї він так і лишився воєводою. Мужем не став.
Янь розгублено гасив ув очах свою лють і сполоханість. Вихолоджував душу лагіддю її схудлого, втомленого обличчя. Але ж… таки ліпосна його жона! Серце його, як і колись, враз затерпло, зустрівши запитливий погляд її великих сірих очей під темними віями.
Ге, Яню, їздиш, колесиш по землях далеких, а для кого славу добуваєш? Де чада твої, де нащадки роду твого? Брат Путята, той, бач, усю славу роду і перехопить.
Але воєвода Янь не міг ні в чому дорікнути свою бояриню.
Знав за собою вину. Та сподівався на диво. Гадав, здорова кров смердової дочки переборе його худосилля. Проросте в ній його сім'я.
Бачив тепер — помилився. Себе дурив намарними надіями, її душу скалічив. Не колише дітей його жона, а, як тая черниця, книги та пергамени вичитує… За сим і спливають її літа…
Гостре відчуття власної провини перед жоною отверезили його.
— Їду я, Гайко.
Вона підвелася з-за столу.
— Знову… Далеко?
— У польську землю.
— За Ізяславом?
Янь стрепенувся. Мовчки відступив назад від мерехтливого світла недогарка.
— Не бійся, не скажу нікому, — заспокоїла його.
— Ігуменя Анна буває у нас?
— Давно вже не було.
— Угу…
Що він хотів сказати? Щось добре, зичливе хотів сказати своїй Гайці, але не знав що. Ага… Про що се Килька натякала? В його серці продралась злість.
— Пощо Килину так жалуєш?
— Для неї се єдина втіха — красна одяганка. А мені — байдуже.
— А волхвування — не байдуже? — Янь уже кипів.
Гайка здивовано витягла шию. Уважно розглядала порожевіле, плямисте лице Яня. Від злостивості зизі очі його стали ще більше косувати й геть розбіглися вусебіч.
— Я не волхвую.
— Коби вже волхвувала так, щоб дитя мені принесла… Кому лишу сей терем? І сії книги… і стайні… і все…
Читать дальше