Анатолий Димаров - Божа кара

А тут залили полковника КДБ смолою. Було од чого накласти в штани.

Спустившись на другий поверх, навшпиньках підійшов до важких, оббитих чорним дерматином дверей. Прислухався: лаються? Там стояла тиша, і в мене прокинулася надія, що сусіди ще не повернулися з роботи. Та все ж про всяк випадок торкнувся кнопки дзвінка.

Двері одчинилися одразу ж, наче по той бік вже чекали на мене. Чоловік, який мені одчинив, був не в мундирі — в піжамі, і я з переляку спершу не впізнав у ньому полковника. Подумав: якийсь, мабуть, родич.

— Хазяїн удома?

Чоловік усміхнувся:

— А я що, не схожий на хазяїна?

— Ох, пробачте! — Мені було дуже незручно.

— Нічого, буває.

— Я на хвилинку. — Господи, як йому сказати про ту прокляту смолу?

— Заходьте. Не будемо ж стояти в коридорі?

Провів мене до кімнати, такої прибраної, що в мене й душа отерпла. («Смола!.. Проклята смола!»)

— Так я вас слухаю… сідайте, будь ласка.

Де вже тут сідати! Я зібрався з духом і випалив:

— Ви на балкон виходили?

Полковник охнув, ляснув себе по лобі долонею:

— От чорт, забув! Жінка ж просила ще зранку прибрати білизну. Може, що звалилося в двір? — Він уже йшов до балкона.

— Ні, не звалилось… — Я ступив за ним як прив’язаний.

А полковник уже застиг у дверях. Спина у нього стала дугою, потилиця наїжачилась:

— Што это?!

Досі він розмовляв чистою української мовою. А тепер вдався до російської.

Я заглянув через його плече. Те, що там висіло, можна було назвати чим завгодно, тільки не білизною. Вона важко звисала, щедро заляпана смолою. Смола була й на перилах, і внизу, під ногами, в блискучих чорних озерцях.

— Откуда все это? — спитав ошелешено полковник.

Довелося пояснити «откуда».

На моє здивування, він не розсердився, не кинувся на мене з кулаками. Хоч мав на те повне право. В нього був такий розгублений вид, що мені його стало жалко.

— Что же мне моя Катенька скажет? Она же просила меня убрать все это с балкона…

Уявив його «Катеньку», даму таку солідну і строгу, що кожного разу, коли з нею стрічався, рука сама піднімалась до капелюха чи шапки.

— Что же мне делать?

Я не придумав нічого мудрішого, як пораяти прибрати балкон. Хай «Катенька» хоч цього не побачить. А білизну заховати подалі з очей.

— Давайте я вам допоможу. Несіть ганчірки й відро.

За півгодини і впорались. Я дуже квапився: не хотілося, щоб «Катенька» застала мене в квартирі. Зчистили з перил смолу, зібрали з підлоги, а білизну склали в балію, однесли на кухню, засунули глибше під стіл. Полковник мені ще й дякував, а коли я завів мову про відшкодування, махнув рукою:

— Яке там відшкодування! Вам же дісталось не менше. — Він уже заспокоївся і знову заговорив по-українському.

Після цього випадку ми не те що зблизились, а пройнялися якоюсь взаємною симпатією. Зустрічаючись, не проходили, як то бувало раніше, мимо, а віталися за руку, зупинялись на хвилину чи дві, щоб перекинутись словом про погоду, про останні міжнародні новини, і я не раз думав: «Бач, і серед них люди бувають!» І в душі аж гордився, що в мене такий знайомий.

Тож коли мені зовсім стало непереливки — хоч у петлю головою! — я й подумав про свого сусіда. Думав про те, що органи, в яких він працює, — всесильні, і якщо вже там мені не допоможуть, то мене ніщо не врятує.

Я ще, може, якийсь час вагався б, коли б Надія в черговому своєму дзвінкові на кафедру не запитала:

— Коли твоя приходить додому?

— Для чого це вам? — У мене і в очах потемніло.

— Я хочу зустрітися з нею.

Ця остання погроза й надала мені сміливості відкритися в усьому полковникові…

— Ситуаційка!

Він почухав кінчика носа і якось аж весело глянув на мене.

— І що ж ви думаєте робити?

Відповів, що не знаю і сам. Що безвихідність така — хоч стріляйся!

— Оцього якраз і не треба робити… Це тільки на фронті стрілялись, щоб не здатися в полон. А ви баби злякалися.

«Злякався б і ти!» — подумав похмуро. Я вже розкаювався, що йому відкрився. Що він може зарадити? А полковник знову почухав кінчик носа.

— Гаразд… Спробуємо допомогти… Твердо не обіцяю, але спробуємо. У вас є телефон?

— Службовий.

— Давайте службовий.

Записав до книжечки, суціль помережаної телефонами.

— Вам, можливо, подзвонять… А поки що тримайтесь… Ну баби! — І потис міцно руку.

Минув день, минув другий — дзвінка не було. Зателефонувала Надія, поцікавилась, коли повернеться дружина (я їй знову сплів, що дружина поїхала у відрядження). Відповів, що затримується.