Анатолий Димаров - Божа кара

Бо мені вже здавалося… Та що там здавалось — був переконаний, що й ота зустріч на гірці, а потім у трамваї — не були випадковими. Що вона спеціально полювала за мною. Без тижня кандидат наук, доцент, а в майбутньому професор і доктор — де ще знайти такого чоловіка! Підстерегла, заманила в заздалегідь розставлені сильця, зв’язала. І тепер не відпустить нізащо.

Іноді така ненависть спалахувала до неї, що ладен був її задушити.

Бо й самому — хоч лягай під трамвай. Або під машину. Коли ішов вулицею, мимохіть тулився до парканів: весь час здавалося, що ноги самі несуть на дорогу, під колеса машин.

І не знаю, чим би все скінчилось. Коли б не полковник.

Полковник жив під нами на другому поверсі. У такій же мишоловці-квартирі, що їх одразу ж прозвали в народі «хрущовками», або «розпашонками». Вузький, що й не розминутись, коридорчик, крихітна, де й двом тісно, кухонька, єдиний, з найбільшої кімнати, балкончик, на який ступиш однією ногою, а другу вже ніде й поставити. Наслідок боротьби з архітектурними надмірностями, доведеної до повного абсурду. Втілення убогого соціалістичного раю, збудованого на сороковому році радянської влади. Але нам, новоселам, і ці нірки здавались надмірною розкішшю, бо я, наприклад, до цього жив з дружиною та маленькою дочкою разом з батьками і молодшою сестрою в одній кімнаті: батьки спали на єдиному ліжкові, бо іншого не було де ставити, донька наша — на столі, сестра — на розкладачці, а ми вдвох — під столом на підлозі. Захочеться обійняти дружину — не спиш, ждеш до глупої ночі, коли всі вже напевно поснуть, та й тоді стережешся, щоб не тріснуло, не шелеснуло. А в туалет серед ночі прокинешся — не знаєш, куди поставити ногу. То зрозуміло, чому крихітна наша квартирка здалася нам раєм. На трьох — дві кімнати! На трьох дві кімнати. Хай навіть більша із них прохідна, — ми тішились нашою квартирою, ми не могли нею намилуватись, і єдине, що псувало нам настрій, це балкон. Не балкон, а якесь приліплене наспіх ластів’яче гніздо.

За проектом він мав бути покритий мармуровою плиткою, але плитку будівники пропили на корені, натомість наляпали цементну стяжку, де цементом і не пахло, тож оте покриття стало одразу кришитись і сипатись, розносячись по всій квартирі. Дружина мила-мила підлогу, а тоді їй урвався терпець: «Що хочеш роби, а приведи балкон до ладу!»

Я попобігав, поки знайшов та вмолив шабашників з ліхтарями-носами. Провів їх одразу ж на кухню, де стояла закуска і випивка, а коли вони допили півлітру, показав їм балкон. Вони потупали по балконі, наче збиралися його завалити, поматюкали злодюг-будівельників і пообіцяли, що «здєлають».

Другого ж дня появились з двома відрами гарячої смоли і шматком лінолеуму. Залили смолою балкон, поклали зверху лінолеум і, пообіцявши, що до Страшного суду триматиметься і що будемо їм весь вік дякувати, взяли десятку і зникли.

Лінолеум і справді тримався, поки стояла прохолода. А як надійшло літо та припекло по-справжньому сонце, смола й попливла. На голови наших сусідів, звичайно ж.

Пам’ятаю, як перелякана дружина заскочила до спальні (повернувшись з роботи, я саме ліг перепочити).

— Глянь, що з нашим балконом!

Я звівся, ступив на балкон і ледь не впав: лінолеум так і поплив під ногами. Схопившись за перила, глянув донизу: смола густо капотіла на білизну, що її розвішала сушити дружина полковника.

Якийсь час ми сиділи притихлі, як миші. Чекали, що от-от загамселять у двері. Потім кинулись збирати смолу. У таз, у відро, в каструлі — у що завгодно, аби пошвидше зібрати. А коли сяк-так зібрали та згорнули перемазаний смолою лінолеум та трохи одмились самі, дружина сказала:

— Спускайся до них пробачатись.

— Іди ти. Тобі якось зручніше.

— Не я ж привела тих бандитів!

— Ну, гаразд… Ну, піду…

Спускався на другий той поверх як на ешафот… Я панічно боявся скандалів та лайок, а що мене зараз лаятимуть, і дуже, не мав у тому жодного сумніву. Та й хто б це радів, коли б його білизну облили смолою!

До того ж я потерпав перед полковником. Не те що боявся, але я уже знав, що він працює в таємничій отій установі, яка простяга свої щупальця до кожного громадянина найвільнішої в світі країни («Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек!»). І якщо справедливий вислів, що ми всі ходимо під Богом, то і це справедливіший, що ходимо ми під недремним оком Комітету безпеки («И вы, мундиры голубые, и ты, послушный им народ»). Зустрічаючись з полковником, я мимохіть намагався прибрати якомога невиннішого виду, а в душі моїй завжди виникав бридкий холодок. Щоразу хотілося вигукнути щось вірнопіддане, щось на зразок: «Слава КПРС!» чи «Хай живуть славні наші органи!» Відчував свою абсолютну беззахисність. Це було вже у мене в крові: перед кожним представником караючих органів, навіть перед рядовим міліціонером, опускати руки по швах.