Анатолий Димаров - Божа кара

Дружина була дуже засмучена, в неї аж сльози набігли на очі, що траплялось з нею вкрай рідко, а мене дуже мучила совість. І єдине, що хоч трохи мене виправдовувало у власних очах, це те, що з Надією було раз і назавжди покінчено. Я з усіх сил намагався забути про неї, як це не було трудно, особливо в перший вечір, коли повернулась дружина і, збираючись лягти у постіль, дістала з-під подушки й надягла нічну сорочку. Я ледве не крикнув: «Скинь!» — і відчував ту прокляту сорочку всю ніч, бо мені весь час марилось, що поруч не дружина лежить, а Надія. А вранці висмикнув її крадькома з-під подушки, убгав похапцем у портфель і вже на вулиці вкинув до бака із сміттям.

Я ходив на роботу, намагаючись не сідати в трамвай, щоб не зустріти Надію, я щоразу минав, обходячи іншою вулицею, зупинку біля поштамту, я надіявся, що Надія врешті-решт забуде мене, гак, як я намагався забути її, хоч це мені не так легко давалося, бо не раз ловив себе на бажанні кинути все і бігти до неї, але в мене щоразу вистачало здорового глузду стримать себе, сказати: «Не смій! Тобі що, жити набридло?» Я боявся й подумати про те, що б заварилося, коли б про це дізналась дружина. Тож я ходив на роботу й з роботи, оминаючи поштамт, щоразу здригаючись, коли в натовпі зблискувала червона шапочка, чи пальтечко, чи сумка, в мене і в грудях терпло од страху, а коли шапочка — пальтечко — сумка байдуже минала мене, відчував себе так, як відчуває, мабуть, себе солдат, який, наступивши на міну, лишається живий та неушкоджений.

Аж ось одного разу на кафедрі пролунав телефонний дзвінок.

— Вікторе Андрійовичу, вас!

Мене?.. Хто б це міг дзвонити?.. Одразу ж подумав про дружину, чи не скоїлося чого вдома.

— Слухаю.

По той бік мовчало.

— Я слухаю!

В рурці тріснуло, гаряче дихнуло у вухо:

— Здрастуй!.. Упізнаєш?

У мене і в очах потемніло.

— Ти мене чуєш?

— Чую, — видушив з горла.

— Нам треба зустрітись. Сьогодні.

Зустрітись? Але ж мені не можна стрічатися з нею! Я й так відчував себе як після важкої хвороби. Тільки став видужувати, й знову?..

— Пробачте, я не маю часу. — Звертався до неї на «ви», бо здавалось, що вся кафедра нашорошила вуха.

— Тоді я прийду зараз до тебе!

— Ні, ні! — рурка ледь не випала з рук. — Я прийду!.. Зараз іду.

— Чекаю коло поштамту.

Знову тріснуло, глузливо запіпікало.

Йшов до поштамту, і мене розбирала злість. Це ж треба набратись нахабства — дзвонити на кафедру! І ще: звідки вона взнала наш телефон?

Вона стояла, як завжди, вся у червоному. І я вперше подумав: невже їй не приїдається один і той же колір?

— Прийшов? — усміхнулась недобре.

— Прийшов. Але на хвилинку. У мене за півгодини починається лекція. — Лекції сьогодні в мене вже не було. — Що ти хотіла сказати?

— Раніше ти так не поспішав.

— Та кажу ж, лекція!

— Гаразд. Давай пройдемось до того он скверу, бо тут і поговорити не дадуть.

— Давай, але ненадовго.

— Не бійсь, не затримаю.

У сквері вона зупинилась, зісмикнула нервово з руки рукавичку.

— Здогадуєшся, чого я тебе покликала?

Я сказав, що не здогадуюсь.

— То що ти, надумався?

— Що я маю надумуватись?

— Дурника вдаєш? — Очі її були злі і нещадні. — Напакостив — і в кущі?

— Не кричи! — Мені здавалося, що всі люди, які проходили мимо, поглядають у наш бік.

— А я не кричу… Ти ще не знаєш, як я вмію кричати… Поки що я розмовляю з тобою по-доброму. Моїй дитині потрібен тато, і ти на мені маєш одружитися.

— Так я ж одружений!

— Розведешся.

— В мене ж дружина!

— Нічого тій жабі не станеться. Їй так потрібен чоловік, як рибі парасолька. Проживе і без тебе. А моїй дитині потрібен тато. — Так наче та дитина вже народилась.

— Ну гаразд, я подумаю. Тільки не кричи. — Бо мені все здавалось, що вона кричить.

— Думай, тільки недовго… Зажди. — Бо я хотів уже йти. — Сталіна Ульянівна тобі відома?

Мене наче окропом ошпарило.

— Звідки ти її знаєш?

— Знаю, — усміхнулась недобре. — Це моя рідна тітка. Я їй поки що нічого не казала. Так що думай… Думай, поки не пізно!

Повернулась, пішла.

А я все ще стояв, приголомшений.

Сталіна Ульянівна!

Більшого жаху трудно й придумати.

На кафедрі її колись прозивали Орлеанською Дівою. Згодом, коли на політичному обрії з’явилася Маргарет Тетчер, охрестили Залізною Леді. Вона й справді була наче викута з найміцнішого сплаву. Навіть одяг на ній гримів, як залізний. Говорили, що вона так і лишилася незайманою. Бо ніхто не зважувався на ній одружитись: зробити її дамою можна було хіба що свердлом. Побідитовим…